Творчий гурток №13

Ram Lam Yam Mam Bam йшов по засніженій вулиці Нью-Йорка, натягнувши шапку на самі вуха. З носа в нього звисала бурулька, а руки ховалися в старих дирявих рукавицях. Поруч на тротуарі догорала бочка із непотребом, біля якої ще кілька годин назад грілися бомжі, які не хотіли спати. Зараз вони поснули під мостом, тільки Ram Lam Yam Mam Bam'у залишилося йти до своєї нори ще з добрих пів години. Він тяжко працював на заводі по виготовленню сталевих тросів, і зараз була зима. А як сонячно все починалося! Спочатку привабливе кіно про ковбоїв вдома на дивані! Потім віза по грін карті і тьолки в басейні! Потім сноу-бординг і селфі із Фредом Дарстом! Потім попрасована нова сорочка, хмародер і офіс із теплими плюшками! Та де там! Це все залишилося в минулому. Після тої дороги фену, що його пригостила молода негритоска на бікіні паті він влетів в басейн на ферарі свого друга і його вигнали з роботи. Добре, що хоть ніхто не сказав , що він був обдовбаний! Списали все на три коктеля з мохіто, але з роботи прийшлося вилетіти. Потім та бабуся просила про допомогу, а виявилося що вона напарниця негра із старим засмальцьованим пістолетом в кишені. Негр забрав послідні гроші і документи, які в очах ошалілого Румбіка викинув з моста в воду. Після так-о-о-ї невдачі навіть самі близькі друзі сказали, що йому треба йти щось робити. Настала зима, і він устроївся на металозавод, де до пів першої по Нью-Йоркському крутить сталеві троси, а потім ще й пішки йде в фургончик, котрий коштує 15 баксів на тиждень.
Прийшовши, румбік включив світло. Лежанку чисто погризли щурі, розтягнувши вату з подушки по підлозі фургончика. Але румбіку було не до того. Він натиснув кнопку на ноутбуці і екран засвітився голубим світлом. рок.нью-йорк.юесей! Перший нью-Йоркський рок-чат до ваших послуг! Румбік залогінився і зайшов в чат. Там його чекала негритоска з пул-паті. Ну що ти, відробив тому довбіку на його машину? Нє, ще трохи треба покрутити троси. Але скоро розплачуся, а ти як? Я намутила отлічний фен, не такий, як то гімно від якого ти спалився недавно! Ну то що, зустрінемся? Негритоска почухала волоси під дамскіми трусиками але румбік цього не побачив – він був в чаті, а не в скайпі. Та, давай завтра після роботи! Можиш прийти прямо до мене в фургон. Ну добре, домовилися, відбій! Румбік виключив ноут і заснув тривожним сном. Та, життя в Нью-Йорку… Воно того варте. За 7 років тут він ні 1 дня не думав про повернення у Львів. Пішли вони в сраку, тупі уйопки! Я намагався там прижитися, мутив з дівчатами, і що я отримав? Та насінг! То лі діло тут. Румбік крізь сон зіштовхнув зі себе грубохвосту крису, шо нюхала його губи і смішно скоботала під носом. Ніколи не вернуся в той сраний Львів і тим більше на той конічний сайт.
На наступний вечір негритоска чекала його біля домівки. «Привіт, ти скоро будеш?» - спросила вона по телефону. «Хвилин за 15». Негритоска закурила сигарету і сперлася спиною на закриті двері. Через 7 родин Румбік прочухався на лежанці, і його дико боліла голова. Не було сумки з грошима, яку він приніс віддавати, і апаратури. Ця дура його знов кинула! Зате зад голови вкривала велика андрогенетична алопеція, розмірами така, на яку хворіли ще в радянському союзі. Людина з такою алопецією була схожа на тібетського монаха або ченця епохи середніх віків. Стало ясно, що скоро треба вертатися додому, і забути про веселе життя в Америці. Мама дома дуже сварилася, і казала, що ніхто в його сім'ї на андрогенетичну алопецію не хворів, і він перший хто приніс додому цю заразу. Так він зажив щасливо дома, забувши про свої пригоди в США.

На витоптаному тисячами пар ніг до твердості камня високому пагорбі, осяяний вранішнім сонцем височів чоловік тридцяти років, у золотих обладунках з вирізбленою мордою лева на грудях, його довге русяве волосся тріпотіло проти вітру, довга борода була прикрашена дивовижними квітами, короною на ньому лежав вінок з терню. Він вдивлявся вперед, його тужливий погляд ніби шукав в темній масі, що простягалась перед ним приховані зерна чогось світлого, доброго, чистого. Але там не було нічого, крім загублених навіки душ, занепалих ангелів, ошалівших від ненависті до всього живого демонів, спраглих крові людської бісів.
Ісусові не було ні тривожно, ні страшно, зовсім не так, як коли його вели до Голгофи, чи тих митей, коли вбивали в його плоть товстезні іржаві цвяхи, чи коли у пустелі намагався його спокусити сам Сатана. О, ні, тоді він добре знав, що повинно статись і що таки сталось і це викликало дивний тваринний жах в його людського тіла. Зараз же він був абсолютно спокійний в день, коли шальки терезів повинні були зміститись в одну зі сторін, коли, застигла на ребрі у всі дні Армагедону монета, повинна була впасти лицем на Добро чи на Зло. Ісус був певен у тому, що буде чинити він у цей день і куди поведе Небесне Воїнство. Не знав він тільки, чим це все закінчиться і це незнання давало йому неймовірне відчуття спокою і гармонії зі світом. Вперше за весь час. За весь Час.
Праворуч від Назаритянина, Ісус Навин підніс до неба свою трубу, в руках у Габріеля, Михаеля і Уріеля загорілись полум'ям мечі. З усіх сторін Боже Військо кинулось на супостата.

Шістнадцять годин по тому, на залитому кров'ю полі починався перший і останній, вічний бенкет темних сил. З моменту, коли копито Безельвула розтрощило Ісусів череп, десь на сьомій годині битви - дурні людці людці недарма вважали це число Божим - земля не переставала здригатись від жахливого реготу Сатани. Навіть зараз, коли все вже було закінчено, нестерпне пекельне булькотіння його горлянки заглушало абсолютно всі інші звуки у гострих до голосу свого господаря душах пекельних виродків.
То ж і не чув безіменний чорт на крайньому східному фланзі полчищ Сатани, ні як тріщали чиїсь кості між його зубами, ні звук його власного хребта, проломаного римським метальним дротиком.
- Dextra, sinistra, dextra, sinistra! Citius! Citius!! Filii canino!!! - надривався центуріон цезаревого легіону Секстіус Бакулюс, що нарешті, після майже двох тисяч років тупої муштри біг на зустріч ворогу. - За Цезаря, за Легіон, за Марса і за Юпітера, діти ослиці, швидше, швидше!
Легіон відповідав йому тисячеголосою брудною латинською піснею, в якій згадували і матір ворога, і його сестер, і навіть молоденького його рожевощокого братця.
З висоти орлиного польоту Юпітер слідкував за тим, як його легіони, підкріплені на лівому фланзі єгипетським військом, а на правому ордами північних варварів, зметали перед собою ошалілих від страху аврамічних потвор. Громовержець навіть не смів сподіватись, що план, який приніс йому був давним давно якийсь кошлатий, нечесаний у брудному лахмітті та ще й до всього і однокий дикун, котрий назвався чомусь Меркурієм, спрацює так добре. Юпітер відчував серцем - зовсім скоро старі боги знову запанують над світом.

Я сидів в пустому, незатишному коридорі. Чи буде це правильно назвати коридор незатишним? Не знаю, цей був власне таким і перебувати у ньому чи навіть думати про нього мені було надто неприємно. Похмурий осінній день повільно повз до кінця, вогкий, брудний, холодний він, мовби суглобами хрустів позмінно то настінним годинником, то самотньою гілкою по дальньому від мене вікні.
Для чого я сюди взагалі прийшов? Яка химерна мрія погнала мене прямо в руки цих жахливих, потойбічних людей, які за величезними чорними дверима саме зараз вирішували мою долю? Насмішливе, допіру сатанинське проведіння змусило мене самого написати їм весь той безглуздий, дитинний, наївний в безкінечно інтимний текст, який зараз один в чотирьох примірниках вони роздирали своїми нахабними злими поглядами. Хто вони взагалі такі щоб мене, щоб нас судити? - вибухає у моїй голові з одноманітно нудотною періодичністю безглузде питання, вибухає аби одразу згаснути. Я надто добре знаю Хто вони такі.
Людина істота активна, її активність настільки глубоко закладена в самій людській природі, відбита тисячами мільйонів років еволюції, що найгірше, що можн зробити один гомо сапієнс з іншим - це змусити того чекати. Чекати довго, без поняття скільки ще залишилось до вирішення його долі.
Але ось з моторошним, огидним скрипом - так в амазонських болотах скриплять сухі гілки під вагою плазуючої анаконди - відкрились двері; сухий майже мертвий голос промовив: заходьте!

Я не знаю скільки часу я бездумно бродив холодними, безконечними вулицями міста. Міста брудних хідників, брудних будинків, брудного неба і брудних душ, поки врешті не знайшов нашу тимчасову оселю. Відчинивши хирляві залісні двері, у шпаринах яких вітер грає, як він любить грати на левіофанових ребрах, що найшов собі вічне пристанище десь на похмурому північному узбережжі, я піднявся на шостий поверх. Крок за кроком, вічність за вічністю я штовхав, як Сизіф свою страшну ношу. Я піднімався і щиро заздрив міфічному мученику - мені ж бо судилося піднятись до кінця.
Я зайшов в неприродньо чорну кімнату - людська оселя ніколи не буває такою, вона може бути світлою, сірою, темною, як болото, але ніколи - чорною. Я знав хто чи що чекає мене у її дальному, найчорнішому кутуку. Його зелені сумні, хоч ніхто крім мене не зміг би побачити цей сум, очі виділяли з темряви його занепокоєне лице, хоч ніхто крім мене не назвав би це лицем. Брудно-зелена луска, довгі щупальцеподібні нарости, що немов застигли у вічному русі. Мені доводилось напружувати значно більше, ніж усю мою волю, щоб не збожеволіти, але я повинен був йому сказати все, усю правду - іншого він від мене не потерпить - і я зміг, я випалив усе зразу, одним подихом: коханий, на цій студії наш сценарій теж не прийняли, вони кажуть, що нікому не може бути цікавою історія кохання простого юнака з маленького провінційного містечка і Повелителя Жаху, Знищувача Світів. Кажуть, якби це хоча б була молода дівчина або жінка років сорока - на це вони б знайшли ще аудиторію, але у нас консервативна країна і не всім сподобається те що ми пропонуємо..

Тихе зітхання, що пролунало в темряві, було жахливіше для мене за агонію мільярдів людей.