Творчий гурток №8

| 6 | Розділ: Творчість і мистецтво | 22 березня 18:35

Вітаємо! То є гра для всіх, хто хоче спробувати себе в якості письменника.

Правила цієї гри наступні:
- Кожен, хто хоче підписатись на гру, повинен написати короткий коментар до цієї статті, за шо отримає у відповідь випадковий троп із сайту tvtropes.org (англійською мовою, доведеться перекладати якшо не зрозуміло).
- Прочитавши опис тропа, на його тему необхідно написати невеликий текст: оповідання, вірш, газетну статтю, уривок п'єси, сценарій серіалу, секретний документ фбр, запис із щоденника гітлера, сторінку з міжгалактичної вікіпедії, лог із потойбічного чату, священні тексти людей-кротів, послання від прибульців винахіднику кубика-рубика - будь-який текст. Цей текст потрібно запостити у відповідь на троп який вам задали.
- Текст не повинен бути надто довгим, але має бути довшим за два-три речення.
- Крайній срок написання тексту - один тиждень. Наступного тижня ця стаття закривається (відключаєтсья можливість писати нові коментарі) і відкривається нова.
- Коментарі повинні використовуватись лише для гри. Критика і відгуки стираються і баняться. Обговорювати можна в чаті.

Хто хоче прийняти участь - напишіть коментар. Інші обговорення - в чаті.

Попередні гуртки: №1, №2, №3, №4, №5, №6, №7
Хочеш відповісти? Авторизуйся!

e | 23.03.18 01:44:34 | #

я

Давач | 23.03.18 01:44:36 | #

e | 28.03.18 22:28:53 | #

Сержант спостерігав горизонт у бінокль через вузьке віконце укріплення. Крізь густий туман він міг бачити лише нерухомі силуети. Ще кілька днів тому вони ходили, повзали, бігали, сміялись, плакали, співали на мові, складеній із звуків англійської, але позбавленій жодного сенсу. Та віднедавна всі вони завмерли як пам'ятники.
- Що ж ви задумали, довбані бляшанки, - бурмотів сержант собі під ніс коли раптом почув кроки позаду.
- Дозвольте доповісти, - промовив содат, відволікши сержанта від роздумів, - прибув свіжий загін, направити їх на інструктаж?
- Я бачу, командування далі ігнорує мої скарги, - зітхнув сержант, котрий за останні кілька місяців втомився від постійних ротацій особового складу, - Ну що ж, хай підіймаються сюди, я сам поясню їм що до чого.
Сержант поправив форму. В приміщення увійшло двадцятеро молодих солдатів, що шуміли, збуджено обговорюючи чутки про своє нове місце служби, а також про густий туман на дворі.
- Що ви знаєте про місце, в яке ви прибули? - Запитав сержант не вітаючись і не представляючись.
- Завод роботів. Повстання машин. Термінатори атакують, - відчеканив один із солдатів і решта тихо зареготіли.
- Гарний жарт, рядовий Луіс Сі Кей, - насупився сержант, - продовжуйте в тому ж дусі і закінчите в госпіталі, паралізовані, як деякі з ваших попередників, які також любили жанр довбаної стендап комедії.
Настала мертва тиша.
- Тепер давайте я вам поясню ситуацію, - зосередився сержант, - вам мабуть вже прочитали лекцію про дронів-саперів, білі прапори, голоси, бляшаних ветеранів…
Солдати кивали.
- Так от, цього всього немає, - сказав сержант, від чого солдати ще більше втратили впевненість, - Роботи зупинились, завмерли і вже кілька днів не присилали жодного довбаного дрона.
- Може у них закінчилась енергія? - Радісно вигункув один із солдатів.
- Це те, що вони хочуть аби ми думали! - Раптом викрикнув сержант, - Недооцініть ворога і це буде вашою останньою помилкою!
Солдати переглянулись. Сержант взяв себе в руки і продовжив.
- Остання атака, яку вони здійснили три дні тому відрізнялась від усіх попередніх. Раніше вони лише намагались обманути і замаскуватись, а при наближенні вбивали і травмували людей електричними розрядами. Але цієї середи увечері один із ваших попередників почув гавкіт нашого сторожового пса. Він якимось чином зірвався з ланцюга, застрибнув в окоп і гавкав без перестанку. І коли всі збіглись подивитись в чому проблема, стало ясно, що це ніякий не пес, а одна із тих жестяних обманок з фольги і проволоки. Але було вже пізно - він взірвався, нанісши дев'ятьом солдатам легкі поранення і отруївши їх газом невідомого складу.
- Невідомого складу? - Повторив один із солдатів.
- Невідомого складу. - Підвтердив сержант, - Медики і науковий підрозділ не змогли визначити склад, походження і призначення газу. Протягом кількох годин ті солдати перетворились на довбаних овочів.
- Нервово-паралітичний газ? - Тихо запитав солдат.
- Ні, цей газ їх не вбив, - продовжував розповідати сержант, - а наступного дня медики виявили, що мозкова активність паралізованих солдатів в сотні разів перевищує нормальну. Купка мислячих довбаних овочів!
Солдати дивились на сержанта з нерозумінням.
- І ось сьогодні вночі один з цих овочів, прокинувся і більше не подає жодного знаку отруєння. Токсину більше немає в крові, немає ніде в тілі, жодного сліду! - Сержант дивився на содатів виряченими очима, - А коли медики провели з ним когнітивні тести, то виявили, що не можуть виміряти його IQ. Всі їхні довбані вправи він вирішував за кілька секунд і його бали буквально були вищими за їхню шкалу!
- Газ зробив його розумнішим? - тихим голосом запитав один з солдатів.
- Роботи зробили з нього генія? - запитав другий.
- Можливо, вони хочуть, щоб ми порозумнішали і зрозуміли, що війна не йде на користь жодній із сторін? - Вигукнув третій солдат і сержант перевів на нього свій озлоблений погляд.
- От дивлюсь я на тебе і думаю, - сказав сержант з напругою в голосі, - може машинам просто набридло воювати з ідіотами? Мені здається, що вас, довбаних школярів, можна заманити на міну довбаними цукерками Скітлз. Я так думаю, їх комп'ютери тільки те і вміють, що вдосконалювати свої військові стратегії, але що толку з геніальних стратегій, коли твій ворог ідіот?
В пориві гніву сержант не помітив як один із солдатів, що стояв біля дверей похитнувся і втратив свідомість.
- Ти думаєш, довбаним військовим дронам потрібні друзі? Їм потрібні вороги! Вони хочуть грати на рівних! - сержант продовжував надривати голос не помічаючи ні того, що ще кілька солдатів впало на землю, ні того, що густий туман з вулиці проникав у всі шпарини приміщення.
- Треба бути повним тупим ідіотом, щоб купитись на черговий довбаний обман! - Закінчив свою тираду сержант, нарешті помітивши, що приміщення заповнив туман, а половина солдатів лежить на підлозі без тями.
Зрозумівши, що відбувається, сержант пройшов кілька метрів до свого стільця і сів у нього.
- Ну що ж, на рівних так на рівних, - сказав він, заплющив очі і втратив свідомість.

| 23.03.18 01:44:50 | #

бульк

| 28.03.18 23:47:01 | #

+Спойлер
За невеликими брудно-сірого, як костюм чиновника, кольору дверима з білою пластиковою полоскою "Кабінет 223, Дж. 3 рів. з вир. баж. Пр-йм. пн-пт, 10:00-17:00, сб, нд - вх" був захований маленький сіренький кабінетик, з сірими меблями, сірим від пилюки вікном, блідо-коричневими папочками, блідо-коричневими жалюзями і блідо-коричневим лицем. Лице належало Дж. 3 рів.,який власне і відповідав за вир. баж. Прямо напроти нього сидів відвідувач. Відвідувач був трішки товстенький, трішки чорненький, чимось трішки схожий на Мела Гібсона. В руці він тримав жовтий, як 25 копійок чайничок і акуратно потирав його другою.
- Та сильніше тріть, як положено, процедура в нас така. Не будете терти я не зможу вас обслуговувати! - рявкнув Дж. 3 рів., голос у нього був владний, з ледь помітним східним акцентом. Поки рука товстунчика задьоргалась швидще,він підняв два папірця а-4 зі столу і зробив вигляд ніби щось в них вичитує.
- Таааак… мммм… угу… значить, думки читати хочемо… ого! саме жіночі! що тут в нас в обгрунтуванні… прац в рекламі, бла, бла, маю розуміти клієнта, чоловіків ромію, а що думають жінки мені не ясно… угу… підпис; дата. Тааааак, шановний - Дж зненацька хляпнув рукою по столі, аж його співрозмовник підскочив, але різко осів назад на стілець і його голова втонула в пухких плечах - це ми значить чоловіків розуміємо? Чоловіків розкміємо, а жіночі думки читати хочемо! - шановний захитав непевно головою, не відриваючи втім її від плечей, і ще швидше став натирати чайничок.
- Тааак. А скажіть мені, шановний, як ви так тобре розумієте нашу з вами прекрасну стать, то як гадаєте: дам я вам дозвіл на виконання бажання чи нє?
- Так, цеє, я той - забелькотів шановний - ну та, платив я в касі і Любов Михайлівна казали..
- Любов Михайлівна?! - обірвав його Дж. 3 рів - що мені ваша Любов Михайлівна,у нас тут другий відділ, а не перший і свою голову ми тут маємо! То шо ви там собі платили - це за бланки,а не гарантія надання послуг. Ви тріть, тріть, ми ще не закінчили.. ПРО ЩО ДУМАЄШ ЗАРАЗ, КАЗЬОЛ?! - Дж. зірвався з-за столу, гепнув кулаками по столі, лице його стало яскравого брунатного кольору, чалма загорілась вогнем, а нижня хвостоподібна кінцівка забилась в різні боки, як у сердитого тиранозавра.
- Я.. а! я це. я иии … Аааааа! - товстун з криком вибіг з кабінету, швидше ніж чайник встиг впасти до землі.
- От жеж падло - задоволено промовив до себе джин Абдул - думки чужі читати хоче,а як про його власні спитати так тіки иии і ааа. Дебіли одні сюди приходять. Але то добре, за цей місяць ще ні один своє бажання не отримав - премію цього місяця буду мати. Так, то вже й обід. Піду гляну,що там у пацанів з мефістофельського відділу.

Kava | 24.03.18 11:05:15 | #

якщо пух напише :/

Давач | 24.03.18 11:05:17 | #

Kava | 27.03.18 19:08:59 | #

+Спойлер
Настуня прокинулася рано-рано і як була просто у піжамі потупотіла своїми малими ноженятами на кухню. ‚Мамо! Ходи!‘ - вигукує дитина! ‚Та чекай доню, ще зачинений магазин‘ — спокійно відповідає мати і насипає повну миску шоколадних кульок ´Чокопопс´ ( єдине чим дочка погоджується снідати), руки трясуться і декілька кульок падають на підлогу та залишаються там лежати. Вони зовсім зайві та чужорідні на бездоганно-стерильній кухні. Настуня неспокійна, вона не може знайти собі місця, вовтузиться за столом, потім завмирає на стільчику, а далі різко здіймається і біжить у вітальню подивитися на великого годинника — може вже час. Якби не спеціальні тарілка-непросипайка і чашка-непроливайка, то все давно було б уже в молоці та крихтах. Звісно, переважно мама не дозволяла так поводитися дитині, але сьогодні ж особливий день та і вона сама правду кажучи нервувала і навіть боялася, бідолаху аж піднуджувало. Скільки навчальних і роз´яснюючих фільмів вони з чоловіком передивилися, скільки курсів відвідали та прочитали брошурок, памфлетів і листівок, а що вже говорити про свій власний досвід. Вони думали що готові, та от коли цей день настав: де зараз чоловік? Невідомо, втік кудись і написав якогось дурного листа про відрядження на три дні — та хто б відправив у відрядження у такий день! А вона ось сидить над тарілкою з пластівцями яких так і не торкнулася та думає чому не владна керувати часом. Настуня знову вбігає у кухню, у руках стрічки для волосся,личко дочки пашить якоюсь недитячою пристрастю. ‚ Мамо! Уже 8, магазин відкриється через годину. Пора збиратися!‘. Серце жінки на хвильку завмирає, вона розуміє, що вороття нема і єдине що можна зробити це трішки потягнути час — обирає найскладнішу зачіску, яку тільки може згадати і починає виплітати. Настуня не протестує, бо хоче бути найгарнішою дівчинкою. Вона терпить усі випадкові скубання, бовтає ногами у повітрі і щасливо розповідає усі свої дрібні дитячі секрети, мрії та турботи . Мама жадібно ловить кожне слово, вона розуміє, що це останні такі хвилини у них разом.І все ж як б не відтягував неприємний момент, рано чи пізно він настає. Жінка бере дочку за руку і вони виходять з дому. Дитина так поспішає, що аж періодично зривається на біг, мама ж навпаки така повільна, що здається їй навіть тяжко переставляти ноги. А ось і магазин — банальна назва великими неоновими літерами: ‚Світ Діно´. Настуня не витримує, відпускає мамину руку і біжить до магазину. Двері радісно пропускають дочку у саме жерло приміщення і з грюкотом зачиняються. Дорослим туди не можна. Сісти на лавку під отою розлогою ялиною і чекати, а що ще лишається. Декілька таких як і вона мамочок тиняються довкола. У всіх різні емоції — хто стурбований, кому байдуже, а дехто навіть світить на право і на ліво сліпучою посмішкою щастя. Настунина мама намагається здаватися спокійною і незворушною, серце правда десь у горлі б‘ється, але то пусте. Думками поринула у день свого десятого дня народження. Тоді теж як і її донечка нетерпляче бігла у ‚Світ Діно´, покинула батьків на порозі і навіть не озираючись забігла до магазину — точно як Настуня. А там аж дух перехопило — високі стелі, яскраві малюнки джунглів на стінах і красиві порожні виставкові вітрини — обирай яку хочеш. Вона тоді посоромилася вибрату, ту котра у самому центрі і скромно стала на подіум при вході. Інші дітлахи теж позаймали місця і всі притихли, затамували подих в очікуванні. Нарешті зайшли ВОНИ: динозаври. Величні і прекрасні, невірилося що приміщення змогло усіх їх вмістити — там тобі були і Раптори і Спінозаври і Тиранозаври і Прозауроподи…та що перечисляти, усі-усі представники яких так детально вивчали у школі. Настунина мама посміхнулася. Згадала як в той момент зовсім забула до якого динозавра хотіла потрапити — усі вони були казково-чудесні, жодний урок не міг підготувати до таких емоцій; вона тоді тільки пам´ятає шепотіла: ‚мене, вибери мене, будь ласка‘. Шепотіла не комсь конкретному, а просто до усіх одразу. І до неї підійшов ще зовсім юний диплодок — на ім´я Хсшп, як вона потім взнала — і покликав її з собою у новий чудесний світ. Десять років утопії: безкраїх просторів незіпсованої природи, вірних друзів-наставників динозаврів, веселих пригод з Хсшп і навіть перших сутичок. Десять років пролетіли і незчулася — здавалося б кожний день такий безконечно-довгий і стільки усього відбувалося а тут оп і прийшла пора повертатися у світ людей, покидати на завжди те прекрасне місце і свого любого диплодока. Одне втішало — поверталася не сама, а тримаючи за руку коханого хлопця і з Настунею під серцем. Там залишала найкращі роки, коли дружилося і любилося до скону, коли навколо прекрасна гармонія і єдність світів людей, тварин і рослин. Жінка тяжко зітхає. Тут чекали батьки: як вони тішилися поверненню і ображалися на приховані сум та тугу в очах, але життя завжди вносить свої корективи, а час згладжує усі емоції. Коли народилася донечка то і взагалі нові турботи та радощі по-трохи витіснили спогади і про Хспш і про той вже недоступний щасливий світ. І ось тепер вона знову тут біля ´Світу Діно´, тільки тепер не вона побігла на зустріч невідомому і захоплюючому, а її десятирічна дочка. Десь глибоко у серці жевріє маленька егоїстична надія, що може її донечку не оберуть, мати ненавидить себе за це, але нічого не може зробити — як це тяжко відпускати дітей. Неонові літери гаснуть — магазин зачинився. Настуня звісно ж не вийшла на вулицю, а це значить що наступний раз вона побачить її вже зовсім дорослою через довгі десять років. Хочеться плакати і від радості за дитину, що та пізнає щось таке прекрасне, що і словами не описати, і трошки від жалю до себе — як тепер повертатися в той порожній тихий дім?

Пух вертайся :(