Творчий гурток №10

На ці землі нормальні люди старались не заїжджати, ще з раннього дитинства кожен знає, що серед цих дивних вузькооких, незграбних людей порядному християнину робити нічого, добра тут не знайдеш, а проблем простий козак на свою чубасту голову нахапається, як сука блох. Сюди не ходять навіть чумаки, хоч земля тут і не родюча, а море багате сіллю та рибою, толком з місцевих нажити нічого не вдасться: хитрі до неможливості, горді і неприступні вони могли переторгувати хоч жида, хоч цигана, а неймовірно заплутане вузлувате мереживо їх говору порівняти можна хіба з гостротою їх коротких прямих шабельок.
Сидячи навпочіпки, з лицем перемазаним сажею, щоб не видати себе ненароком, якби довелось кому глипнути в його сторону, в кутку явно української та давно закиненої мельниці, перебирав вервичку, щоб хоч якось заспокоїти нерви Хома Брут.
Істота, яку він очікував не була звичайною українською відьмою, ні русалкою, ні потерчам, ні самим чортом. Це привезли зі своєї далекої батьківщини - вони називають її Ніпон - невідомо якими силами притягнуті сюди, моноголи. Хома вже бачив, що сталось з козою, яку він залишив два дні том щоб зрозуміти з чим він має справу - порвані шматки м'яса, нутрощі, переламані, перекушені кості. Їсти козу воно не стало і її рештки були розкидані по всій околиці - не до смаку йому м'ясо, яке не належить людині. А на землі сліди маленьких майже дитячих ніжок, таких які можуть залишити хіба місцеві жінки - відстань між кроками невелика з упором на пальці, радше ніж на усю стопу. Наприклад, та, що ще у першу ніч, щойно він приїхав, тишком прокралась у його кімнату…
Тільки навряд хоч одна місцева жінка, якою б мегерою не була, замість нігтів має пазурі, кожен з яких залишив по собі ямку завдовжки з пів пальця.
По-добрму треба було накивати п'ятами як тільки стало зрозуміло з чим він має справу, як тільки гостинність і щедрі обіцянки війта перейшли всяку межу правдоподібності і стало зрозуміло, що так брехати можуть тільки тому, на чиє повернення ніхто і не сподівається. Але що ж зробиш, як слово було дане, як сам хрипів, незчувши себе, заворожений чорними оченятами, зачаклований невідомими словами, які вона щедро проливала тобі у вухо, так-так мила заради тебе що захочеш, тільки будь тут і зі мною, хоч відьму зловлю, хоч місяць з неба, хоч всіх чортів тобі у слуги зажену. Обіцяєс? - спитала - Богом клянусь - відповів.
Дурень! Вже на ранок їхній моногольський війт стояв щасливий перед його дверима і лепетав: побісяли, Хома-сан, побісяли! Тепел виконуюте! - і завірив, що золотом осипле, як голову потвори йому Хома принесе.
Від цих можна ще було втікти, та куди втечеш від Бога? Вже за кілька днів нещасний водяник затяне в перше краще болото і пом'янути дурня буде нікому.
Від селян він дізнався, що істота появилась тут кілька років тому, як почали пропадати малі діти. Декілька разів чоловіки збирались і марно прочесували місцевість, як вони думали, шукаючи вовка або задичавілу собаку. Про допомогу задумались, як пропадати стали дорослі. Їхній пан тільки рукою махнув, мовляв, самі розбирайтесь, а самураїнів своїх не дасть, мовляв як всі шукатимуть невідомо чого, хто татарів і козаків відганяти буде? Випитували по людях, обіцяли нагороду, тільки ніхто нічого зробити не міг, поки одного дня самотній не забрів до них худий як сушена риба, чорнолиций від сонця, бруду і старості, характерник. Той ти доби їв їх харчі і спав на їх перинах, казав - сил набирається. Потім пішов кудись, ні світ ні зоря, і ще за три дні повернувся, чорніший і худший ніж був. Сказав, що далеко в степу, у ярочку за два дні ходу від їх селища, стоїть закинена мельниця і там сидить їх мучитель. Їх вести туди і гроші брати відмовився, сказав шукати самогубців деінде плюнув тричі і пішов у протилежну сторону, від тої, куди вказав рукою.
Пройшли роки, десь там навколо яру згинули з десяток ронінів, декілька характерників, парочка попів, безліч простих шибайголів і навіть один татарський розбійник з своєю ватажкою, який невідомо чого вирішив, що там у мельниці це шайтан ховає свої скарби і йому Туган-бею з своїми хлопцями по плечу шайтана здолати. І ось з часом, дурень за дурнем, моноголи зрозуміли, що чим частіше дурні самі лізуть потворі до пащі, тим рідше вона приходить на вечерю до села. Останнє казати Хомі вони не стали, це він вже зрозумів сам, коли побачив з ким доведеться зустрітись.
Повітря в мельниці ставало все холоднішим, не дивлячись на жарке степове літо, тут у ярку, навіть у день було прохолодно, а зараз уночі болотна волога потроху випивала тепло з його тіла. Ще трохи і доведеться встати, щоб розігріти задубілі м'язи, інакше змерзий і неповороткий Хома і шансу немав вижити, не те що перемогти.
Потвору видав не стільки ледь чутне рипотіння болотяної підлоги мельниці, як дуже неприйємний запах, який раптово долинув до Хоми з вітром, що різко змінився і раптово подув у його, Брутову сторону. Тишу розірвав на кавалки неймовірно гучний постріл і крізь дим, який затянув простір довкола пістоля Хома розгледів невелику, як молоде дівча істоту, з довжелезним чорним волоссям і темносиньою шкірою, що здивовано і, навіть немов ображено дивилась у його сторону.