Творчий гурток №1

| 17 | Розділ: Творчість і мистецтво | 1 лютого 16:14

Вітаємо! То є гра для всіх, хто хоче спробувати себе в якості письменника.

Правила цієї гри наступні:
- Кожен хто хоче підписатись на гру, повинен написати коментар до цієї статті, за шо отримає у відповідь випадковий троп із сайту tvtropes.org (англійською мовою, доведеться перекладати якшо не зрозуміло).
- Прочитавши опис тропа, на його тему необхідно написати невеликий текст: оповідання, вірш, газетну статтю, уривок п'єси, сценарій серіалу, секретний документ фбр, запис із щоденника гітлера - будь-який текст. Цей текст потрібно запостити у відповідь на троп який вам задали.
- Текст не повинен бути надто довгим, але має бути довшим за два-три речення.
- Крайній срок написання тексту - один тиждень. Наступного тижня ця стаття закривається і відкривається нова.
- Коментарі повинні використовуватись лише для гри. Критика і відгуки стираються і баняться. Обговорювати можна в чаті.

Хто хоче прийняти участь - пишіть коментар. Інші обговорення - в чаті.
Хочеш відповісти? Авторизуйся!

| 01.02.18 16:18:45 | #

я!

e | 01.02.18 16:21:19 | #

| 01.02.18 20:22:30 | #

+Спойлер
Білосніжне небо над нами, небесно-блакитний сніг довкола і посеред цього, як велетенський білий слон - наша фортеця. Остання з наших фортець, наскільки мені відомо. Решта вже давно впали, одна за одною роздушені ударами ворожих сил.
Залишились тільки ми. І вони. Завжди,скільки я себе пам'ятаю, були тільки ми і вони, але нас тепер зовсім мало, а їх, як завжди, безконечне море. Нас же скоро і зовсім не стане. Ця війна, остання з усіх - і тисячі їх було - війна, щоб закінчити усі війни. Принаймні, для нас.
Якщо б я дивився по сторонах, я б бачив те, що так добре відчуваю плечима - моїх соратників, сміливих, відчайдушних жінок та чоловіків моєї майже знищеної Батьківщини, я б бачив їх морожені вітрами прості лиця, рукавиці затиснуті у кулаки, тіла закуті у чорні обладунки. Ми чекаємо. Ми дивимось уперед на довколишні засніжені рівнини, уперед у близьке, тверде, як стіна, майбутнє, у власну холодну смерть.
Скоро прийдуть вони, земля під моїми ногами вібрує від їх тяжкого поступу, повітря над головою дзвенить від їх лункої пісні. Ми ж мовчимо - за нас говоритиме наша зброя. Залишилось зовсім трохи.
Хоч вони вже й перемогли, хоч ми вже програли, ще задовго до бою, але кожен з нас знає - рідні багатьох з них не дочекаються солдат з походу. Кожен з нас готовий поклястись усіма Богами, що незай й ми програли, але це їх нащадки будуть лякати своїх дітей нашими іменами!
Ось, нарешті вони прибули - рядами стоять навпроти, приготували снаряди до бою, пролунав бойовий клич і небо стало чорним від тисяч шарів, що мить пробувши в повітрі,вдарили в два протилежних табори. Перший залп виявився щвсливим для мене, я залишився цілий, але молодий хлопчина, що стояв праворуч, захитався поранений і оповз, ніби звалився сам з себе, на землю. Ми підготувались до другого залпу і раптом я почув крик десь зі сторони будинків:
- Міііішаааа! До дому!! Негайно!!
- Зара, мам! - довелось відповісти мені, - пацани, ізвіняюсь, мама зове, пака, до завтра!
Наступного дня, коли я зміг повернутись на поле бою, я побачив тільки білу пустку, від нашої фортеці майже нічого не залишилось, а моя східна стіна була обліплена окурками, а її стіни жовтіли замерзлими потьоками чиєїсь сечі.

e | 01.02.18 16:21:33 | #

І мені хтось теж рендомний виберіть.

Kava | 01.02.18 16:23:03 | #

http://tvtropes.org/pmwiki/pmwiki.php/Main/GoodPaysBetter

e | 01.02.18 18:01:02 | #

Дорогий щоденнику!

Я знаю, я давно не писав, вибач мене. У мене було багато справ. Ось зараз з'явилась свобідна хвилинка і я хочу поділитись з тобою своїми думками. Останнім часом я трішки почав сумніватись у собі. Так, я знаю, це абсурдно! Як сам Великий Лідер і Могутній Генерал Кім Чен Ин може сумніватись? Але деколи навіть я боюсь, що не все я роблю правильно. Дивно, авжеж?

Недавно всі міністерства прозвітувались переді мною з підсумками за 2017 рік. Здавалось би, що може бути приємнішим і кориснішим для мого самопочуття? Розстріляно 1209 ворогів держави. 3456 негідників і лиходіїв згноєно в трудових таборах. Вдячні громадяни побудували 231 статую в мою честь! Як це може не підбадьорувати і не давати віру в завтрашній день? Все виглядає ніби ми на правильному шляху! Але деколи мене долають сумніви, що справи мої не достатньо добрі і що історія не запам'ятає мене як дійсно хорошого і мудрого лідера. Деколи - вислухай мене, дорогий Щоденнику - мені здається, що я не достойний бути Великим Лідером.

Я працюю так тяжко! Минулого року я відвідав кілька сотень фабрик, заводів і ферм, дав безліч корисних настанов, порад, підписав безліч важливих указів і законів. Так багато сил я витратив на свій народ, на свою батьківщину. Але скільки роботи ще попереду? Деколи мені здається, що мій запас енергії вже майже вичарпався, але щоранку я кажу собі, "Вставай, Кіме! Від тебе залежить доля нації!" І я встаю і працюю далі, як робив це мій батько і батько мого батька.

Я віддаю кожну невеличку частинку енергії яка в мене є. Але я боюсь, що мені забракне сил, забракне мудрості, забракне сміливості. Боюсь, що добрих справ, які я роблю не вистачить, щоб зробити світ навіть трішечки кращим. Деколи мені здається, що західна пропаганда, шпигуни Хангуку і американські собаки вже перемогли. В моїх страшних снах вони ґвалтують чосунських жінок і шматують чосунських дітей. В цих снах я відчуваю себе слабкою жінкою, безсилою дитиною, а не Великим Лідером. Моє серце б'ється у моїй грудній клітці шалено, як переляканий снігур. А мої нерви то стикаються як пружина, що готова вистрілити, то натягуються як тятива на межі розриву. Я прокидаюсь в холодному поту, а емоції з цих кошмарів переслідують мене годинами, днями, тижнями.

Я пишу ці слова п'ючи кон'як Martell і заїдаючи червоною ікрою з Сибіру. Але навіть найдорожчі напої та делікатеси не піднімають мій настрій і не стримують мої емоції. Прямо зараз мої сльози капають на ці сторінки і я сподіваюсь, дорогий щоденнику, що мої слабкості і моя невпевненість залишаться між нами. Я вірю, що ти приховаєш мої слова і мої сльози від сторонніх очей. Жодній живій душі я не довіряю як тобі. Я завжди відчуваю полегшення після розмови з тобою. Я відчуваю, що, виливаючи душу, в якомусь розумінні я стаю сильнішим. І я вже менше переживаю і сумніваюсь. Пишучи ці сторінки я стаю трошки впевненішим.

Той що, як люди не здатні оцінити моїх старань? Їм складно побачити і усвідомити велику картину так, як бачу її я. Вони не знають з чим мені доводиться стикатись, із справами якого масштабу мені доводиться працювати щодня! На те я і Великий Лідер! Я - Великий Лідер! Я, а не хтось інший! І це не випадковість і не співпадіння! Це доля! І саме мені належить побудувати успішну і незалежну Корею! Захід ще побачить, на що здатна велика корейська нація! Попри всі негаразди і складнощі я зміцню кордони, я збільшу наш ядерний потенціал, я знищу всіх зрадників і їх сім'ї щоб навіть сліду їх не лишилось на нашій святій землі! А наші вороги самі заведуть себе в тупик, поки ми незламно прямуємо великим шляхом Чучхе! Я знайду в собі достатньо сил, щоб повести за собою весь наш народ! Я віддам їм усю свою енергію, щоб вони могли працювати, щодня незворотньо наближаючи нашу країну до безмежного і нічим незатьмареного щастя! Моє ім'я ще вчитимуть у школах по всій планеті, як ім'я Великого Лідера, який досяг вищого блага для всіх нас!

Дякую тобі, дорогий щоденнику. А тепер настав час до роботи!

Kava | 01.02.18 16:22:07 | #

ну і я

e | 01.02.18 16:22:32 | #

Kava | 01.02.18 18:30:05 | #

Хтонічний
Робота починається о 9. На годиннику 7:30. Жінка у ліжку стогне. Обережно ледь піднімає голову і розплющує очі. 7:30 — не проспала! Нікого поруч. ‘Агов!‘, від крику до горла підкочує блювота, починає тріщати у висках. ´Агов!´ — ще одна спроба. Нікого! Видихає з полегшенням, голова падає на подушку. Дарма! Тепер додалися ‚вертольоти‘. Дилема — якщо розплющити очі, то світло так разить, що аж спазмує живіт, якщо ж далі намагатися подрімати, то голова починає крутитися з першою космічною швидкістю. В холодильнику є анальгін, але бідолазі не дійти. Можна, звісно, спробувати скотитися з ліжка і поповзти. Абсурд. Рішучий ривок, кухня, відкрити дверцята, заповітний блістер — є! Тепер чекати. Ніколи не вловиш коли легшає, просто в якийсь момент починаєш чути свої думки і розумієш, що більше не хочеться виблювати кишки і відкрутити собі голову.
Настрій кращає. Гаманець на місці, в квартирі нікого, а ще вона встигає на роботу. Порвані останні колготки летять в смітник, а то і нічого. П‘ятниця — день кежуал смарт. А що — зручно. Можна буде з роботи одразу в магазин і до Каті. Сьогодні вона питиме віскі. ‚Хай Толік собі засуне своє пиво в жопу. Від віски принаймі на ранок не трусяться руки як в алкоголічки.‘ Подивитися на себе в дзеркало. Замалювати пару червоних судинок на щоках. Блузка малувата, некрасиво розходиться на грудях, тріщить на руках, пузо стирчить, але дівчина цього не помічає. Кокетливо собі підморгує, хапає піджак і виходить з квартири. На вулиці пахне дощем, останні приступи нудоти відходять. ‚Під що там ми сьогодні п´ємо?‘, думає дівчина, ‚ під ‚Як я зустрів Вашу маму?‘ Чудово! Досить з мене сполучників! Сьогодні моє слово ‚хтонічний‘…ну або ‚є‘. Побачу!‘

ϟkeetϟ | 01.02.18 16:30:57 | #

я!

e | 01.02.18 16:31:24 | #

ϟkeetϟ | 08.02.18 02:41:54 | #

******* На основі реальних подій. Будь-які збіги зі справжніми людьми є випадковими.*******

Гійз (ім'я головного героя змінено) у світі пиптиків був невдахою. В дитинстві йому доводилось терпіти насмішки однокласників і вчителів, продавців і кондукторів, водіїв маршруток і безхатченків. Постійні кпини малюк Гійз бачив усюди – йому здавалось, що кожен перехожий безсоромно розглядає його недоліки. Навіть повії, що ховались у тінях міського цирку, супроводжували його цікавими поглядами.

Рожеве зморщене тільце Гійза вирізняло його з-поміж однолітків. Однокласники хлопця були гладенькими, соковитими і спраглими до життя пиптиками. Гійз же був вкритий липким чорним волоссям, що огортало його з ніг до голови, як паранджа мусульманку. Розпашіле від образи личко Гійза викликало жалість і огиду одночасно. Його хотілось би приголубити і нагодувати цукерками, якби не інстинктивний, майже тваринний страх торкнутися його тіла. Та і сам хлопець не надто радів можливому контакту з оточуючими. Щоб остаточно відмежуватись від зовнішнього світу, він носив костюм у формі космонавтського скафандра і кепочку з логотипом «SpaceX».

У своєму жалюгідному житті Гійз любив три речі: Ілона Маска, машинки біля Оперного і збочене порно. Довгими самотніми вечорами, зализуючи наслідки бійок у шкільному туалеті, хлопець вдивлявся в космос. До мозку кісток він вірив, що десь там є хтось, схожий на нього. Але як дізнатися? Якби ж знати, що у Всесвіті існує хтось огидніший за малюка Гійза! Тоді б він заспокоївся, пожбурив звиклу кепочку в куток і надягнув би дерматинового ошийника з шипами, який надійно захований у подвійному дні нижньої шухляди. Мама туди не зазирає – Гійз не дозволяє їй тут прибирати. А що, якщо вона бачила? Гійза накрила хвиля п'янкого збудження, дозволивши йому зануритись в гидкий і вологий сон.

Батьки Гійза, не на жарт занепокоєні агресивною поведінкою хлопчика, тричі водили його до психолога і раз – до ворожки. Врешті вони втратили будь-яку надію на синове одужання і вирішили заплющити очі на його дивакуватість. «Переросте», - нервово сказав батько Гійза дружині, намагаючись приховати від неї тремор верхніх кінцівок. Однієї погожої неділі батьки відвели хлопця до церкви – нарешті у них з'явився час для того, щоб зачати нову, кращу дитину. Зачати її без сторонньої присутності, як це зазвичай бувало, коли Гійз зосереджено підглядав крізь замкову шпарину.

У церкві Гійз почувався некомфортно. Єдине, що втримувало його тут – ікона Божої Матері з пікантним декольте. Гійз любив цицьки. А ще Гійз любив Ізер. Вона була однією з небагатьох постійних прихожанок церкви. Щонеділі її супроводжували нові кавалери, які потім кудись зникали. Ходили чутки, ніби це Ізер з'їдає їх. Але по вуха закоханий Гійз не вірив у наклепи, вважаючи їх бруднішими за власне волосся. Хлопець марив Ізер. Дівчина була його ровесницею – гіперактивною, фанатичною і прекрасною. Ночами він уявляв, що її волосся пахне ладаном, а тіло – мироточить від кожного його дотику. Але познайомитись Гійз не наважувався – не сьогодні. Не тоді, коли він виглядає огидніше за Володимира Путіна.
Одного ранку Гійз милувався іконою Діви Марії, подумки зазираючи в і без того глибоке декольте. «Привіт! Мене звати Ізер, а це – мій друг Мітвік!», - пролунало з-за спини. Серце Гійза закалатало, як карликовий хом'як в закритій банці. Він відчув, як навколо його нутрощів обвилась гігантська сколопендра і почала їх стискати. Міцніше і міцніше. Стало важко дихати, Гійз мовчки хапав ротом затхле церковне повітря і не наважувався розвернутись.

«Еее… Привіт… Я Гійз, прибираю тут. Еее… Ікона… Дуже гарна… Схожа на тебе!», - на одному подиху пролепетав хлопець. Вже через секунду він гаряче шкодував про сказане і дякував Богу, що одягнув скафандр. Та мимовільна ніяковість минула, коли Ізер запропонувала Гійзу прогулятись в місцевому парку. Звичайно, у супроводі Мітвіка. У них було стільки спільного! Тобто не було. Ізер ненавиділа Космос, чіпи і машинки біля Оперного. Єдине, що їх об'єднувало – збочене порно. Під кінець прогулянки дівчина поклала руку на його плече, від чого найгидкіший Гійзів орган зрадницьки здригнувся.

«У тебе таке густе і шовковисте волосся! Воно… Так пахне! Ммм… Мітвік, правда ж воно запашне? А шкіра така рожева і м'яка! Ти користуєшся кокосовою олією чи магазинним кремом?», - Ізер з цікавістю нахилилась до хлопцевого тіла. У Гійза запаморочилось. Краєм вуха він почув, як Мітвік ствердно відповів на запитання дівчини – наступної миті він провалився в темряву. Коли Гійз розплющив очі, в найпершу чергу виявив, що на ньому немає скафандра. І трусів. Але трусів він не носив, тому цей факт його не здивував. Знесиленою рукою він намагався намацати кепочку. Щось стримувало його – не давало поворухнутись. Щось металеве і холодне… Наручники?! Гійз вкрився холодним потом. Водночас його накрила хвиля терпкого збудження – саме так хлопець уявляв Рай.

«Можеш не намагатись звільнитись – ти прикований до батареї. Ми на верхівці Ейфелевої вежі, виходу звідси немає.», - у вуха вдарив до болю знайомий голос.

«І-і-і-зер? Я… Я не розумію…», - Гійз не міг вичавити ні слова більше. Він визирнув у вікно – з висоти пташиного польоту чітко виднілись машинки біля Оперного, які були схожими на кольорових мурах.

«Мітвік, дай йому дзеркало. Впізнаєш?», - лукаво прощебетала Ізер.

«Це що… Мій дерматиновий ошийник? Але як?… Я… Це особисте!», - Гійз не тямив себе від сорому. Він не так уявляв їх перший раз. Але саме такою він уявляв Ізер. Зараз він не сумнівався – ця русява богиня на підборах – та єдина.

«Я знайшла його у твоїй нижній шухляді. Ми з Мітвіком стежили за тобою. Довго.», - дівчина лукаво посміхнулась. «А зараз – облизуй мої черевички, огидний слимаче!»

Гійз не вірив, що це відбувається насправді – здавалось, ніби кожен орган чуття його підступно обманює. Але ось він відчув запах лакових черевиків Ізер, відчув на собі її стусани, купався в її наказах. Він повністю належав Їй. Тій єдиній.

******* Далі буде. ********

punker_vague | 01.02.18 17:46:19 | #

Я теж хочу!!

e | 01.02.18 17:46:48 | #

punker_vague | 01.02.18 18:06:49 | #


i live again - сказав Калєб і вила приготовіл
і гроб розкрив та виліз він! тай на поверхню долі
кругом культисти Чорнобога, зомбі агресивні
та Калєба ведомий є шляхом помсти за дівчину

бошка злетіла, перша, друга, кров тече рікою
обріз гвинтівки зарядив - готовий вже до бою
ту є перон і потяг рушить прям на карнавал
Калєб усіх застрелить, спалить - справжній бо вандал

серця і душі з"їсть - не вщухне голод канібала
не залишив живого місця, спрага фарцювала
надалі крізь собори культу жде гаргулья злая
і полетить по ній напалму бімбочка святая

усі готові, о, Офеліє, серце моє крає…
у вічне пекло помсти наш Калєб вирушає…

сокира | 03.02.18 16:22:51 | #

Комент!

e | 03.02.18 16:23:29 | #