Творчий гурток №8

За невеликими брудно-сірого, як костюм чиновника, кольору дверима з білою пластиковою полоскою "Кабінет 223, Дж. 3 рів. з вир. баж. Пр-йм. пн-пт, 10:00-17:00, сб, нд - вх" був захований маленький сіренький кабінетик, з сірими меблями, сірим від пилюки вікном, блідо-коричневими папочками, блідо-коричневими жалюзями і блідо-коричневим лицем. Лице належало Дж. 3 рів.,який власне і відповідав за вир. баж. Прямо напроти нього сидів відвідувач. Відвідувач був трішки товстенький, трішки чорненький, чимось трішки схожий на Мела Гібсона. В руці він тримав жовтий, як 25 копійок чайничок і акуратно потирав його другою.
- Та сильніше тріть, як положено, процедура в нас така. Не будете терти я не зможу вас обслуговувати! - рявкнув Дж. 3 рів., голос у нього був владний, з ледь помітним східним акцентом. Поки рука товстунчика задьоргалась швидще,він підняв два папірця а-4 зі столу і зробив вигляд ніби щось в них вичитує.
- Таааак… мммм… угу… значить, думки читати хочемо… ого! саме жіночі! що тут в нас в обгрунтуванні… прац в рекламі, бла, бла, маю розуміти клієнта, чоловіків ромію, а що думають жінки мені не ясно… угу… підпис; дата. Тааааак, шановний - Дж зненацька хляпнув рукою по столі, аж його співрозмовник підскочив, але різко осів назад на стілець і його голова втонула в пухких плечах - це ми значить чоловіків розуміємо? Чоловіків розкміємо, а жіночі думки читати хочемо! - шановний захитав непевно головою, не відриваючи втім її від плечей, і ще швидше став натирати чайничок.
- Тааак. А скажіть мені, шановний, як ви так тобре розумієте нашу з вами прекрасну стать, то як гадаєте: дам я вам дозвіл на виконання бажання чи нє?
- Так, цеє, я той - забелькотів шановний - ну та, платив я в касі і Любов Михайлівна казали..
- Любов Михайлівна?! - обірвав його Дж. 3 рів - що мені ваша Любов Михайлівна,у нас тут другий відділ, а не перший і свою голову ми тут маємо! То шо ви там собі платили - це за бланки,а не гарантія надання послуг. Ви тріть, тріть, ми ще не закінчили.. ПРО ЩО ДУМАЄШ ЗАРАЗ, КАЗЬОЛ?! - Дж. зірвався з-за столу, гепнув кулаками по столі, лице його стало яскравого брунатного кольору, чалма загорілась вогнем, а нижня хвостоподібна кінцівка забилась в різні боки, як у сердитого тиранозавра.
- Я.. а! я це. я иии … Аааааа! - товстун з криком вибіг з кабінету, швидше ніж чайник встиг впасти до землі.
- От жеж падло - задоволено промовив до себе джин Абдул - думки чужі читати хоче,а як про його власні спитати так тіки иии і ааа. Дебіли одні сюди приходять. Але то добре, за цей місяць ще ні один своє бажання не отримав - премію цього місяця буду мати. Так, то вже й обід. Піду гляну,що там у пацанів з мефістофельського відділу.

Настуня прокинулася рано-рано і як була просто у піжамі потупотіла своїми малими ноженятами на кухню. ‚Мамо! Ходи!‘ - вигукує дитина! ‚Та чекай доню, ще зачинений магазин‘ — спокійно відповідає мати і насипає повну миску шоколадних кульок ´Чокопопс´ ( єдине чим дочка погоджується снідати), руки трясуться і декілька кульок падають на підлогу та залишаються там лежати. Вони зовсім зайві та чужорідні на бездоганно-стерильній кухні. Настуня неспокійна, вона не може знайти собі місця, вовтузиться за столом, потім завмирає на стільчику, а далі різко здіймається і біжить у вітальню подивитися на великого годинника — може вже час. Якби не спеціальні тарілка-непросипайка і чашка-непроливайка, то все давно було б уже в молоці та крихтах. Звісно, переважно мама не дозволяла так поводитися дитині, але сьогодні ж особливий день та і вона сама правду кажучи нервувала і навіть боялася, бідолаху аж піднуджувало. Скільки навчальних і роз´яснюючих фільмів вони з чоловіком передивилися, скільки курсів відвідали та прочитали брошурок, памфлетів і листівок, а що вже говорити про свій власний досвід. Вони думали що готові, та от коли цей день настав: де зараз чоловік? Невідомо, втік кудись і написав якогось дурного листа про відрядження на три дні — та хто б відправив у відрядження у такий день! А вона ось сидить над тарілкою з пластівцями яких так і не торкнулася та думає чому не владна керувати часом. Настуня знову вбігає у кухню, у руках стрічки для волосся,личко дочки пашить якоюсь недитячою пристрастю. ‚ Мамо! Уже 8, магазин відкриється через годину. Пора збиратися!‘. Серце жінки на хвильку завмирає, вона розуміє, що вороття нема і єдине що можна зробити це трішки потягнути час — обирає найскладнішу зачіску, яку тільки може згадати і починає виплітати. Настуня не протестує, бо хоче бути найгарнішою дівчинкою. Вона терпить усі випадкові скубання, бовтає ногами у повітрі і щасливо розповідає усі свої дрібні дитячі секрети, мрії та турботи . Мама жадібно ловить кожне слово, вона розуміє, що це останні такі хвилини у них разом.І все ж як б не відтягував неприємний момент, рано чи пізно він настає. Жінка бере дочку за руку і вони виходять з дому. Дитина так поспішає, що аж періодично зривається на біг, мама ж навпаки така повільна, що здається їй навіть тяжко переставляти ноги. А ось і магазин — банальна назва великими неоновими літерами: ‚Світ Діно´. Настуня не витримує, відпускає мамину руку і біжить до магазину. Двері радісно пропускають дочку у саме жерло приміщення і з грюкотом зачиняються. Дорослим туди не можна. Сісти на лавку під отою розлогою ялиною і чекати, а що ще лишається. Декілька таких як і вона мамочок тиняються довкола. У всіх різні емоції — хто стурбований, кому байдуже, а дехто навіть світить на право і на ліво сліпучою посмішкою щастя. Настунина мама намагається здаватися спокійною і незворушною, серце правда десь у горлі б‘ється, але то пусте. Думками поринула у день свого десятого дня народження. Тоді теж як і її донечка нетерпляче бігла у ‚Світ Діно´, покинула батьків на порозі і навіть не озираючись забігла до магазину — точно як Настуня. А там аж дух перехопило — високі стелі, яскраві малюнки джунглів на стінах і красиві порожні виставкові вітрини — обирай яку хочеш. Вона тоді посоромилася вибрату, ту котра у самому центрі і скромно стала на подіум при вході. Інші дітлахи теж позаймали місця і всі притихли, затамували подих в очікуванні. Нарешті зайшли ВОНИ: динозаври. Величні і прекрасні, невірилося що приміщення змогло усіх їх вмістити — там тобі були і Раптори і Спінозаври і Тиранозаври і Прозауроподи…та що перечисляти, усі-усі представники яких так детально вивчали у школі. Настунина мама посміхнулася. Згадала як в той момент зовсім забула до якого динозавра хотіла потрапити — усі вони були казково-чудесні, жодний урок не міг підготувати до таких емоцій; вона тоді тільки пам´ятає шепотіла: ‚мене, вибери мене, будь ласка‘. Шепотіла не комсь конкретному, а просто до усіх одразу. І до неї підійшов ще зовсім юний диплодок — на ім´я Хсшп, як вона потім взнала — і покликав її з собою у новий чудесний світ. Десять років утопії: безкраїх просторів незіпсованої природи, вірних друзів-наставників динозаврів, веселих пригод з Хсшп і навіть перших сутичок. Десять років пролетіли і незчулася — здавалося б кожний день такий безконечно-довгий і стільки усього відбувалося а тут оп і прийшла пора повертатися у світ людей, покидати на завжди те прекрасне місце і свого любого диплодока. Одне втішало — поверталася не сама, а тримаючи за руку коханого хлопця і з Настунею під серцем. Там залишала найкращі роки, коли дружилося і любилося до скону, коли навколо прекрасна гармонія і єдність світів людей, тварин і рослин. Жінка тяжко зітхає. Тут чекали батьки: як вони тішилися поверненню і ображалися на приховані сум та тугу в очах, але життя завжди вносить свої корективи, а час згладжує усі емоції. Коли народилася донечка то і взагалі нові турботи та радощі по-трохи витіснили спогади і про Хспш і про той вже недоступний щасливий світ. І ось тепер вона знову тут біля ´Світу Діно´, тільки тепер не вона побігла на зустріч невідомому і захоплюючому, а її десятирічна дочка. Десь глибоко у серці жевріє маленька егоїстична надія, що може її донечку не оберуть, мати ненавидить себе за це, але нічого не може зробити — як це тяжко відпускати дітей. Неонові літери гаснуть — магазин зачинився. Настуня звісно ж не вийшла на вулицю, а це значить що наступний раз вона побачить її вже зовсім дорослою через довгі десять років. Хочеться плакати і від радості за дитину, що та пізнає щось таке прекрасне, що і словами не описати, і трошки від жалю до себе — як тепер повертатися в той порожній тихий дім?