Творчий гурток №5

Великий Генерал сидів у свому м'якому кріслі у глибокій,але нетерпеливій задумі. Попри його нерухомий погляд пропливали, мов збільшуючись у яскравому соняшному світлі, лапаті пилючинки, а за вікном їм наслідував тополиний пух. Звідти ж, знадвору долинали фінальні акторди першого акту величної симфонії, яку роками виковував титанічний розум Великого Генерала, звісно не без допомоги
його вірних соратників.
Великий Генерал думав і думки його були важкі і світлі, немов доля його раси, він думав про близьку перемогу, про тріумф світлих сил, про близьке встановлення Істиного Порядку і за кожною його окремою думкою, важким маршовим барабаном відбивались одні і ті ж слова: "Спочатку Сокиряни, а потім і уся земля!".
Спочатку Сокиряни, indeed, адже саме тут багато років тому з'явився на світ біловолосий хлопчина, тут він ріс, тут виникав з небуття історії як чоловік і титан духу для Історії і щасливих нащадків.
З ранього дитинства хлтпчину непокоїли думки про недосконалість світу, про несправедливість оточуючого його безладу, злидні простої білої людини ще з перших його кроків у буремному житті як ніде різко кидались йому в очі саме в його рідному містечку. Хто зна, чи народившись десь у великому місті - у Кам'янці-Подільському, Жмеринці, чи навіть у Хмельницькому - так само склалась його доля, але Історія вирішила по-іншому і він народився саме там і саме тоді, де горе його народу було чи не найбільше.
Спочатку, ще на шкільній лаві хлопець захопився важким роком, який заглушав нестерпні волання простих людей, художньою літературою, яка важкою ширмою закривала перед ним картини справжньої дійсності і так і ходив роками своїх старших класів та інституту бездумно, безгоглядно на світ, аж поки йому до рук не потрапили, суто випадково, на якійсь вечірці у друзів десь на старій шафі, серед десятків інших книг, два томи одного з найвидатніших учених і мислителів сучасності - великого теоретика расологічних наук Х.У. Авдєєва. Спала завіса! Відкрились очі і повилітали сірчані корки важко музики з вух! Проявився до світу Великий Генерал і почав творити Симфонію Перемоги!
Ідея була дуже проста і очевидна будь-кому, хто хоч трішки знайомий з азами расової антропології. Кожна раса дякуючи божественному промислу має свої сильні і слабі сторони, так біла людина сильна в творчості,в науці, в філософії, в війні, але,навідмінк від чорних, неймовірно слабка в копанні вугілля чи, скажімо, бульби. Приклад грубий, та попри те влучний! Ці ж тенденції можна знайти абсолютно у всіхсторонах життєдіяльності Земних рас. Отож щоб досягнути повної перемоги однієїраси над іншими,потрібно було розробити зброю, що є безпечною для неї і смертельною для неї. І ось!
Стук в двері, різке і владне Генералове "Заходьте!".
Пане Генерале секретарка Попа докладує: інженер Біленко закінчив Виробництво і терміново просить вас прибути до Індустріального комплексу номер один!
Він тільки цього і чекав, усе своє життя він чекав тільки цього! Генерал підривається з місця і швидко, але при цьому не втрачаючи чинного виду, вилітає на вулицю. Вперед-вперед, по розбитих хідниках, через брудні калабані, вперед-вперед мимо старих халуп і напів розвалених хрущовок, вперед-вперед через усе подвір'я до сараю інженера Біленка і до щасливого майбутнього усього людства!

- Шо, згорєло всьо? - насуплено дивиться лейтинан Петренко на обгорілу будівлю сараю.
- Нє, не всьо тіко так наполовіну, товаріщ лєйтінант! - відповідає йому бадьорий, але неохайний сержант Іванюк.
- Та я, бля, сам віжу, шо наполовіну, одченяй ворота давай, але диви форму не вимаж, як в прошлий раз було.
Сержант Іванюк обережно розсовує в сторони половини позлітавших з завіс обвуглених воріт. За його спиною відчайдушно завиває місцева пенсіонерка бабушка Попа: ой Господи, хлопчики, ше ж молоді зовсім, як же так, яке горе для батьків - і все таке інше.
- Гражданка,успакойтєсь,міліція зара зі всім разбєрьотся! - собі під ніс, радше для порядку, ніж для гражданки буркає лейтинант і поліцейські заходять до сараю.
- А це, бля, шо за хуйня?
Серед обгорівшого вщент сараю, в хаосі розкиданого ренаменту і шматків людських тіл, прямо на сонце, крізь пробиту у стелі діру дивиться чудернацька контрукція з основою, так нестерпно для лейтинанта та його колеги схожою на рідний і близький самогонний апарат, і двома до неї прилаштованими паралельними рельсами, направленими до неба. Зі енд

Сантехнік Василь Степанович був єдиним жителем Рудно, що вцілів після ядерної війни, оскільки він був єдиним, хто знаходився в каналізаційному колекторі на момент вибуху однієї з ядерних бомб, що впала неподалік. І коли до Василя Степановича прийшло усвідомлення і жахлива неприємність цієї ситуації, він миттю протверезів. На поверхню вибратись він уже не міг - не тільки тому, що там тепер була радіоактина пустка, а ще й через те, що всі найближчі виходи туди були завалені - про це він дізнався в перші свої кілька годин під землею. Зараз Василя Степановича рятували дві речі. Перше - це те, що він знав каналізацію Рудно як свої п'ять пальців. Друге - це те, що в сумці з інструментами у нього були загорнуті в газету два варених яйця і чекушка. "Не кінець світу", пробурмотів собі під ніс Василь Степанович. Витерши руки ганчіркою, з'ївши одне яйце і випивши пів чекушки він почав спускатись углиб каналізації одним із тунелів, який вів до розгалуження, звідки шанси вибратись на поверхню були більшими. Але посеред дороги його налобний ліхтарик почав мерехтіти.
Згодом Василь Степанович помітив, що вздовж тунелю почали з'являтись, зникати, вистрибувати і ховатись ледь-помітні тіні. Тримаючись за сумку він пришвидшив крок - до сполучення тунелів залишалось приблизно кількасот метрів. Але раптом він почув якісь підозрілі звуки у себе за спиною. Обернувшись він ледь встиг побачити силует, але вже за мить отримав удар в чоло, що розбив скельце і лампочку в його налобному ліхтарику. Настала повна темрява.
Довкола себе Василь Степанович почув кроки і шелест. По звуках було ясно, що його обступило кілька людей, які схвильовано перешіптувались на незрозумілій йому мові. Несподівано у нього відібрали сумку з інструментами, а самого взяли під руки й повели вперед.
- Хлопці, ви чого? - пробурмотів Василь Степанович, але у відповідь лише отримав поштовх у спину - знак рухатись вперед і мовчати.
За кілька хвилин ходи він почув звук тертя цегли об цеглу зі всіх сторін, ніби десятки цеглин відсунулись, відкривши таємний прохід у стіні, а потім знову зімкнулись у нього за спиною. Василь Степанович не міг роздивитись нічого довкола, тож він дослухався до шелесту, шурхотіння, шепотіння, до кроків, до луни, принюхувався до запахів, які тут сильно відрізнялись від каналізаційних. Він не міг зрозуміти де він. Його вели якимось вузьким тунелем, що невдовзі розширився, а ще згодом влився у просторе приміщення, розміром з великий склад, судячи за відлунням.
- Запаліть вогні! Хай бачить! - Пролунав низький і хриплий жіночий голос і вже за мить в приміщенні почали один за одним запалюватись факели вздовж стін.
Тепер Василь Степанович міг озирнутись по сторонах і перше, що він побачив, що під руки його тримали зовсім не люди. Це були істоти з шістьма лапами і фасетковими, комашиним очима. Вони перешіптувались ворушачи своїми жувальцями і ворушачи антенами на голові. Спини їх покривав твердий панцир крил. Цих істот були десятки, сотні, а може й тисячі і їх ставало все більше - вони прибували через багатоярусні отвори у стінах величезної печери.
Василь Степанович не зміг стримати свого хвилювання, але не знайшов слів, тому лише гучно пукнув і лише завдяки своїй швидкій реакції втримався, щоб не випорожнитись.
- Як смієш ти виділяти свої кишкові гази при королеві!? - Прогримів той же хриплий, жіночий голос і Василь Степанович, піднявши очі в його напрямку, на високому троні, побачив королеву з її величезним яйцекладом і невеликою кришталевою короною на голові.
- Я… Я… - Василь Степанович був настільки розгубленим і переляканим, що не міг вимовити нічого більше. Тим часом один із слуг приніс королеві відібрану у нього сумку з інструментами і щось прошепотів їй на їх мові.
- Серед твоїх речей ви виявили символи миру - яйце та ритуальний напій, а також знаряддя праці. Чи правильним висновком із нашого боку буде те, що ти прийшов із мирною місією? - Прохрипіла королева.
- А… Так… - Пробурмотів Василь Степанович, а потім повторив голосніше - Так!
- Тисячі років наша цивілізація жила в таємниці від більшості людей, але надзвичайні події вимагають надзвичайних заходів! - Королева вказала лапою на стелю. - Там, на поверхні, твій народ почав всесвітню війну одне проти одного. Ми, таргани, лише поверхнево знайомі з ритуалами людей, але ми бачимо, що ти прийшов до нас із миром і проханням про допомогу. Ти посол людей?
Василь Степанович був простим сантехніком, але ситуація вимагала від нього рішучих дій.
- Ні. - Сказав він і відразу ж виправився, - Так.
Королева переглянулась на совїх слуг які тільки знизали лапами.
- Культура людей для нас надто чужа і незрозуміла. То хто ж ти? Дипломат? Священник? Лідер? - Королева повільно спустилась з трону щоб розбивитись вбрання Василя Степановича та зазирнути йому в очі.
Василь Степанович завмер від страху і лише поправив помарачеву жилетку і каску на голові, яка було сповзла йому на очі.
- Хм… Невже? Невже люди настільки відчайдушні, що прислали до нас свого короля? - Здивовано прохрипіла королева тарганів прямо йому в лице.
Василь Степанович зміг лише невпевнено покивати і покрутити головою одночасно і знову поправити каску.
- Що ж, надзвичайна ситуація вимагає надзвичайних заходів… - Королева задумливо подивилась на стелю печери. - Так і бути! Наш народ приймає ваші символи миру. Ми готові допомогти людям відбудувати їх цивілізацію. Нарешті таргани житимуть разом з людьми на поверхні, під одним небом, під одним сонцем. Нарешті ми заживемо як рівні, як брати і сестри будуватимемо разом наше спільне майбутнє. Годі ховатись під землею, нарешті, після тисяч років, ми об'єднаємо зусилля заради спільного блага, заради миру і процвітання! Нарешті мої діти пізнають свободу, відчують подих свіжого вітру й теплі промені сонця! Нарешті настав той день, який передрікали пророки минулого! Покладено край ворожнечі між нашими народами і разом ми покладемо початок новій цивілізації! Разом ми підкоримо найвищі вершини і, об'єднавши наші зусилля, наші знання, нашу наполегливість, можливо, навіть дотягнемось до зірок!
Кінець.

Золоті стіни, колись прекрасні і величні тепер усі в довгих подряпинах-шрамах. Таке враження, що велика люта тварина кидалася на них у відчаї і шкребла з надією чи то вирватися на волю, чи то доконати себе остаточно у цьому пориві безумства. Літає пір´я і плавно осідає на залишки того, що колись кричало про розкіш: ще зовсім недавно стелажі із червоного дерева — тепер неохайна груда якихось дощещок не годних навіт на маленький ослінчик, безцінні персидські килими усі у підпалинах, які як виразки на шкірі змушують забути про колишню красу, усі делікатні драпіровки з найлегшого серпанку, органзи та шовку пошматовані на нитки, найтонша порцеляна небезпечними скляними друзками запорошила усе навколо. В центрі приміщення на уламках колись дорогої софи лежить мужчина. Тюрбан розмотався, черевики злетіли з ніг і валяються обабіч , нігті зідрані до м´яса, з носа тече кров. Голос сів від крику, тож мужчина без перестанку просто шепоче сиплим голосом — ненавиджу! Він настільки зірвав горло, що з кожним разом усе тяжче розібрати слова, а через декілька хвилин уже чути лише якісь незрозумілі хрипи — певно лікар-недоук діагностував б туберкульоз. Мужчина стискає кулаки, підводить голову — білки всі криваво-червоні, повільно підводиться. У Саріаса можна забрати усе — владу, силу, жінок і рабів, землю, але в нього не можна забрати свободу! Весь світ здиргнеться як він вибереться з цієї золотої темниці, він виріже усіх дітей і чоловіків, зґвалтує усіх жінок і власними руками повільно і з насолодою зніматиме живцем шкіру сантиметр за сантиметром з нащадків тих хто посмів його тут ув‘язнити. Прийде новий порядок у світ, прийде його-Саріаса порядок і усі втонуть в сльозах. Мужчина з новою силою кидається на золоту стіну.
Тим часом двоє юних друзів прокрадаються до руїн старого замку. Дітлахи ще не пізнали гіркоти і турбот дорослого життя. Світ для них яскравий, повний чудесних сюрпризів і теплого сонця, тож попереднього разу коли прогулювалися місцинами в які так категорично забороняли ходити мами і побачили дивну золоту лампу, яка наче сама по собі хиталася а потім і взагалі перевернулася, дітиська звісно нічого не сказали старшим братам чи батькам. Вони вирішили прихопити мотузку наступної вилазки на руїни і обоваязково дістатися тої лампи. А може в ній живе добрий джин прямо як у казках і він подарує їм по три бажання?