Творчий кашель. Санжари-19.

| 4 | Розділ: Творчість і мистецтво | 22 березня 3:33

Ніч повільно насувалась на Нові Санжари, перетворюючи околиці містечка на тривожно покашлюючу чорну безкінечність, серед якої острівцями надії жовтіли блокпости. На одному з них чергувала трійця чоловіків: двоє кремезних чоловіків за сорок і зовсім молодий хлопчина, на вигляд не старше вісімнадцяти. Один з чоловіків, сивоголовий, з короткою борідкою, намагався розгледіти щось в далині через тепловізор, інший, у чорній шкіряній куртці та окулярах – сидів коло невеличкого багаття, що його розвели перед доволі примітивним, але надійним ДЗОТом і бездумно шарудів у вогні паличкою, хлопчина ж нервово ходив туди-сюди між чоловіками. У кожного на спинах висів автомат Калашникова, а до поясу були прив’язані піхви з важкими мачете. Чоловік з тепловізором, відірвавшись від свого заняття, гаркнув на наймолодшого:
- Ну чого ти, блядь, ходиш, чого ходиш? І без тебе неспокійно. Сядь краще до вогню і розсип чаю по склянках. – на його зморшкуватому, давно неголеному лиці не було жодного роздратування – втома і рутина давно витіснили із його душі такі різкі емоції. Сердився він скорше для порядку, бо так треба і щоб не дати молодому надто зануритись у свої страхи.
- Добре, дядку Іване, то я так, то я нічого. – Сказав хлопець і прийнявся копатись у наплічнику, що лежав неподалік багаття. – Я зараз, ось знайду тільки. – і, з руками все ще по лікті у роззявленій пащеці свого старенького «єрмака», додав – а багато їх там в лісі сьогодні?
- Достатньо. - відповів йому Іван і знову підняв тепловізор до очей.
- А серйозно, Вань, багато? – Запитав третій, кинувши паличку у вогонь і піднявшись на ноги простягнув до Івана руку – дай гляну.
Іван передав йому тепловізор і чоловік в окулярах, оглянувши лісок, що чорнів кілометра за два від бокпосту, прикринув:
- Ох ти ж мать твою вйоб! – Хлопчина від його викрику і сам почав злякано вдивлятись у темряву, не помічаючи, як пакетики з чаєм посипались з пачки на землю.
- Куций, не лякай пацана, – сказав Іван чоловікові у шкірянці, - не так їх вже й багато, не більше ніж вчора було. Якщо все буде добре, то за нашого чергування може пара кашлюків доповзе до блокпосту, а будуть сильно перти – завжди можна групу викликати.
- Та нє, Вань, багато їх сьодні, і рухаються вони якось… не так як завжди, поривами, чи що. – відповів, віддаючи тепловізор, Куций.
- А я кажу тобі, що нормально все буде, скільки там того чергування у нас – кілька годин і додому. – Не так впевнено, як йому б того хотілось, відповів Іван. Після чого на блокпості запанувала в’язка, хвороблива тиша. Хлопчина помітив пакетики, що білими листочками лежали коло його ніг на посірілій серпневій траві, і швиденько зібравши їх всі, крім трьох, назад до пачки прийнявся готувати чай. Із лісу час від часу, немов пострілами, долунало хрипле «кахи-кахи».
***
- Коля, коло нас тримайся, не панікуй, добре все буде – намагався перекричати автоматні черги сивоголовий – Куций, сука, про радіо не забувай! Де вони там, блядь, скажи їх, що кашлюки пруть пачками!
Куций опустив автомат і кричав у радіо, на його чолі блищав піт, а рука помітно тремтіла:
- База, база, це сьомий пост, база, ви мене чуєте, база, тут піздєц! Де ви, база?!
Радіо відповідало йому тільки байдужим сичанням статики.
- Вань, нема нікого, шо, блядь, дєлать?
- Стріляй, сука, стріляй, Куций.
Усі троє лупили в сторону лісу короткими чергами у групки постатей, які важким кроком сунули у сторону Нових Санжар. То тут, то там одна із постатей падала на землю, але інші, ніби не помічаючи її, продовжували свою похмуру ходу.
***
- Коля, бери один ріжок з ящика і біжи на базу – ти маєш сказати їм, що тут відбувається! – крикнув хлопчині Іван
- Але, дядь Вань… - спробував сперечатись Коля.
- Без «але», піздуй бігом, срочно!
Коля взяв із ящика, що стояв неподалік багаття автоматний ріжок і по пустій вулиці побіг кудись у глиб містечка. У полі між Санжарами і блокпостом щось блиснуло, почувся голосний вибух і тіло одного з кашлюків підлетіло на кілька метрів догори. Ще троє, що були неподалік зовсім беззвучно попадали на землю.
- Ах, як йобнуло! – радісно викрикнув Куций і тут же з тривогою додав – до мінного поля долізли, суки. Скільки ж їх там.
- Багато, стріляй, Куций, стріляй! – Механічно відповів йому Іван.
***
Навколо блокпосту лежали десятки тіл, їх перекошені посинілі лиця не виражали взагалі нічого. Пусті, бездумні очі, невиразні роти, найживіше, що було на трупах – це чорні плями крові, що розливались навколо ран. Ран, як кульових так і ріжучих.
Але ще більше таких же синіх і безглуздих тіл вовтузились навколо невеличкого ДЗОТу, з якого вже декілька хвилин як перестали лунати постріли. Троє кашлюків здогадались зайти за задню стінку ДЗОТу і зараз бились головами у його важкі дерев’яні двері, за якими, коло бійниці, стояв Куций і розглядав свій Калашников так ніби це була єдина на світі важлива річ, так ніби намагався себе, а заодно і сам автомат, переконати в тому, що без патронів у цьому механізмі є якийсь сенс. Іван сидів на невеличкому стільці за кілька метрів від Куцого і тримався за праву руку, з якої на утрамбовану підлогу скапувала кров, і бормотав сам до себе:
- Вкусив, сука, він мене вкусив. Де ж малий? Де ж група? Де всі?
З вулиці, ніби хтось грав пекельних барабанах, лунали гулкі удари голів по дверях і їм вторив майже безупинний кашель.
Куций відірвав погляд від автомата і перевів його на напарника:
- Піздєц нам, Ваня, а? Піздєц…
***
Двері з хрипом перекосились і повисли на верхній петлі, крізь них тут же почали лізти закривавлені кашлюки, Іван з Куцим рвонули у їх сторону і вправно, методично заходились бити їх своїми мачете. Кашлюки падали, хрипіли, задні наступали на передніх, плутались одне в одному, але продовжували перти. Коли трупів в прогалинах стало достатньо щоб інші не могли пролізти, раптово обірвалась верхня петля і вся загата осунулась на підлогу, зверху вилізла синя огидна морда у яку одразу врізалось лезо Іванового ножа. Куций раптово розвернувся до бійниці і закричав:
- Чуєш?! Чуєш, Вань, ти це чуєш?! – з вулиці проривався новий звук – це з гучним тріскотом нічне повітря розривали гвинти кількох вертольотів. Ще за декілька секунд чоловіки почули важкий град кулеметних ударів у ДЗОТ, в землю, у тіла назовні.
Іван, зробивши кілька кроків назад, вперся спиною у стіну і повільно з’їхав по ній до землі:
- Боже…
Далі буде… або ні.
Хочеш відповісти? Авторизуйся!

sjuksköterska | 22.03.20 10:42:32 | #

хм

киценя | 23.03.20 13:38:45 | #

Красота!)

Ivanhoe | 28.03.20 00:17:45 | #

Hangar-18, Sanzhary-19…

sjuksköterska | 14.04.20 22:54:10 | #

+Спойлер
Якби ми могли знаходитись однієї пізньої ночі кілька днів тому на території однієї темної урядової споруди, однієї похмурої тоталітарної країни та при цьому так вдало розташувались у її нутрощах, що викладені трошки нижче події могли б розгортатись таким чином, щоб досягти максимальної кінематографічності перед нашими органами чуттів, то приблизно о третій сорок п'ять, ми б почули як десь у далеких коридорах цієї споруди захлопнулись важкі - ми б обов'язково припустили, що дерев'яні - двері і серед важкого ритму чужих кроків, незграбний шелест тіла, яке попри його волю волочать кудись у нашому напрямку. Тіло пищить, намагається вирватись – це нам очевидно просто інстинктивно, бо і нам хочеться негайно дати драпака, щоб не попастись в руки тих інших, сильних, що мають достатньо вміння і влади, щоб змушувати пересуватись власника тіла попри його волю, але ми вчасно згадуємо, що нас насправді тут немає і це тільки уявна сценка і ми можемо її спокійно розглядати.
Отже - це звуки, звуки одноманітні, попри всю свою неординарність, серед них навіть почути можна окремі слова – тіло погрожує, торгується, благає. У тіла цілий арсенал засобів, які могли б переконати будь-кого іншого, але навіть коли воно починає завивати у відчаї, його кривдники залишаються абсолютно байдужими або принаймні не видають свого бачення цієї ситуації ні нам, ні йому.
Отже - це звуки і вони вже достатньо близько, щоб наш мозок зміг зробити логічний висновок – ці люди вже за рогом, ось зараз, ще декілька секунд і ми їх побачимо! Мозок не помилився, він рідко помиляється у таких випадках, не на те його еволюція навчила тренуватись розпізнавати відстані навіть лише на слух і ось! Вони виходять – це четверо чоловіків: троє велетнів у строгих ділових костюмах, з пістолетами за пазухами, з маленькими ґудзиками навушників, у призначених для навушників місцях, та в чорних окулярах, не дивлячись на те, що це темна ніч, але де ви бачили спецслужбовців, а це саме вони, без чорних окулярів? Отож! Троє велетнів, а між ними, взятий під руки двома і пильно відстежуваний третім, маленький, хоч і міцної статури підстаркуватий чоловічок. У нього лисіюча голова, маленькі бійнички очей і огидний каплевидний ніс; його перелякане лице місцями надто заокруглене, його шкіра надто рівна – це наслідок багаторічних ін'єкцій ботоксу. Наш чоловічок дуже соромиться свого старіння, з якихось невідомих нам причин. Він хоче бути молодцюватим дідуганчиком, таким щоб на нього з захопленням дивились і чоловіки, і жінки, і, надто вже, маленькі хлопчики з м'якенькими пружними животиками, які так хочеться йому поцілувати, завжди хочеться, часом навіть так, що не сила стриматись серед людей, навіть, коли камери дивляться на нього, на хлопчика, зовсім близько, що всім стане зрозуміло, чим він займається, але хто ж посміє що сказати! Що ж, він хоч зараз і смертельно наляканий, та прийшла б йому така думка в голову тепер – навіть він здогадався б, що хлопчиків йому не судилось більше бачити. Навряд йому судилось побачити ще багато інших людей, крім оцих трьох довкола нього і ще може кількох. Навіть він розумів, що це вже кінець.
Ця групка людей пройшла кілька кроків повз нас, зупинилась коло чорних лакованих дверей, один з спецслужбовців з дуже чемними інтонаціями постукав в двері, з-за яких йому повідомили, що всі присутні можуть зайти. Навіть ми! Так-так, навіть ми можемо зайти, хоча експліцитно про це ніхто не говорив, ми просто приймемо дар можливості споглядання з вишуканим достоїнством людей вищого світу. Отже.
Вони заходять і ми за ними. Бачимо невеликий лікарняний кабінет. За столом – дуже типового вигляду чоловік медичної професії. Він киває здорованям, киває нам і, в останню чергу дідуганчику. До нього чоловік і говорить:
- Володимире Володимировичу, ну чого ж ви – це ж як комарик укусив – раз і все! Ну ідіть сюди, Володимире Володимировичу, не бійтесь, я вам ось машинку дам…

***
Відома дикторка програми новин найпопулярнішого каналу російського телебачення з'явилась одночасно на багатьох екранах тієї велетенської за розмірами держави, як завжди в свій звиклий час. Як завжди вона подивилась прямо в очі мільйонам своїх глядачів. Як завжди видихнула і почала говорити. Охриплим від сліз, здавленим, таким незвичним голосом. На її блакитних очах рясніли сльози:
- Сегодня, ровно в десять утра, после недели упорной борьбы, от тяжелейшего случая пневмонии, вызванной коронавирусным заболеванием, умер наш национальный лидер…