Творчий кашель. Санжари-19.

, | 4 | Розділ: Творчість і мистецтво | 22 березня 2020 3:33

Ніч повільно насувалась на Нові Санжари, перетворюючи околиці містечка на тривожно покашлюючу чорну безкінечність, серед якої острівцями надії жовтіли блокпости. На одному з них чергувала трійця чоловіків: двоє кремезних чоловіків за сорок і зовсім молодий хлопчина, на вигляд не старше вісімнадцяти. Один з чоловіків, сивоголовий, з короткою борідкою, намагався розгледіти щось в далині через тепловізор, інший, у чорній шкіряній куртці та окулярах – сидів коло невеличкого багаття, що його розвели перед доволі примітивним, але надійним ДЗОТом і бездумно шарудів у вогні паличкою, хлопчина ж нервово ходив туди-сюди між чоловіками. У кожного на спинах висів автомат Калашникова, а до поясу були прив’язані піхви з важкими мачете. Чоловік з тепловізором, відірвавшись від свого заняття, гаркнув на наймолодшого:
- Ну чого ти, блядь, ходиш, чого ходиш? І без тебе неспокійно. Сядь краще до вогню і розсип чаю по склянках. – на його зморшкуватому, давно неголеному лиці не було жодного роздратування – втома і рутина давно витіснили із його душі такі різкі емоції. Сердився він скорше для порядку, бо так треба і щоб не дати молодому надто зануритись у свої страхи.
- Добре, дядку Іване, то я так, то я нічого. – Сказав хлопець і прийнявся копатись у наплічнику, що лежав неподалік багаття. – Я зараз, ось знайду тільки. – і, з руками все ще по лікті у роззявленій пащеці свого старенького «єрмака», додав – а багато їх там в лісі сьогодні?
- Достатньо. - відповів йому Іван і знову підняв тепловізор до очей.
- А серйозно, Вань, багато? – Запитав третій, кинувши паличку у вогонь і піднявшись на ноги простягнув до Івана руку – дай гляну.
Іван передав йому тепловізор і чоловік в окулярах, оглянувши лісок, що чорнів кілометра за два від бокпосту, прикринув:
- Ох ти ж мать твою вйоб! – Хлопчина від його викрику і сам почав злякано вдивлятись у темряву, не помічаючи, як пакетики з чаєм посипались з пачки на землю.
- Куций, не лякай пацана, – сказав Іван чоловікові у шкірянці, - не так їх вже й багато, не більше ніж вчора було. Якщо все буде добре, то за нашого чергування може пара кашлюків доповзе до блокпосту, а будуть сильно перти – завжди можна групу викликати.
- Та нє, Вань, багато їх сьодні, і рухаються вони якось… не так як завжди, поривами, чи що. – відповів, віддаючи тепловізор, Куций.
- А я кажу тобі, що нормально все буде, скільки там того чергування у нас – кілька годин і додому. – Не так впевнено, як йому б того хотілось, відповів Іван. Після чого на блокпості запанувала в’язка, хвороблива тиша. Хлопчина помітив пакетики, що білими листочками лежали коло його ніг на посірілій серпневій траві, і швиденько зібравши їх всі, крім трьох, назад до пачки прийнявся готувати чай. Із лісу час від часу, немов пострілами, долунало хрипле «кахи-кахи».
***
- Коля, коло нас тримайся, не панікуй, добре все буде – намагався перекричати автоматні черги сивоголовий – Куций, сука, про радіо не забувай! Де вони там, блядь, скажи їх, що кашлюки пруть пачками!
Куций опустив автомат і кричав у радіо, на його чолі блищав піт, а рука помітно тремтіла:
- База, база, це сьомий пост, база, ви мене чуєте, база, тут піздєц! Де ви, база?!
Радіо відповідало йому тільки байдужим сичанням статики.
- Вань, нема нікого, шо, блядь, дєлать?
- Стріляй, сука, стріляй, Куций.
Усі троє лупили в сторону лісу короткими чергами у групки постатей, які важким кроком сунули у сторону Нових Санжар. То тут, то там одна із постатей падала на землю, але інші, ніби не помічаючи її, продовжували свою похмуру ходу.
***
- Коля, бери один ріжок з ящика і біжи на базу – ти маєш сказати їм, що тут відбувається! – крикнув хлопчині Іван
- Але, дядь Вань… - спробував сперечатись Коля.
- Без «але», піздуй бігом, срочно!
Коля взяв із ящика, що стояв неподалік багаття автоматний ріжок і по пустій вулиці побіг кудись у глиб містечка. У полі між Санжарами і блокпостом щось блиснуло, почувся голосний вибух і тіло одного з кашлюків підлетіло на кілька метрів догори. Ще троє, що були неподалік зовсім беззвучно попадали на землю.
- Ах, як йобнуло! – радісно викрикнув Куций і тут же з тривогою додав – до мінного поля долізли, суки. Скільки ж їх там.
- Багато, стріляй, Куций, стріляй! – Механічно відповів йому Іван.
***
Навколо блокпосту лежали десятки тіл, їх перекошені посинілі лиця не виражали взагалі нічого. Пусті, бездумні очі, невиразні роти, найживіше, що було на трупах – це чорні плями крові, що розливались навколо ран. Ран, як кульових так і ріжучих.
Але ще більше таких же синіх і безглуздих тіл вовтузились навколо невеличкого ДЗОТу, з якого вже декілька хвилин як перестали лунати постріли. Троє кашлюків здогадались зайти за задню стінку ДЗОТу і зараз бились головами у його важкі дерев’яні двері, за якими, коло бійниці, стояв Куций і розглядав свій Калашников так ніби це була єдина на світі важлива річ, так ніби намагався себе, а заодно і сам автомат, переконати в тому, що без патронів у цьому механізмі є якийсь сенс. Іван сидів на невеличкому стільці за кілька метрів від Куцого і тримався за праву руку, з якої на утрамбовану підлогу скапувала кров, і бормотав сам до себе:
- Вкусив, сука, він мене вкусив. Де ж малий? Де ж група? Де всі?
З вулиці, ніби хтось грав пекельних барабанах, лунали гулкі удари голів по дверях і їм вторив майже безупинний кашель.
Куций відірвав погляд від автомата і перевів його на напарника:
- Піздєц нам, Ваня, а? Піздєц…
***
Двері з хрипом перекосились і повисли на верхній петлі, крізь них тут же почали лізти закривавлені кашлюки, Іван з Куцим рвонули у їх сторону і вправно, методично заходились бити їх своїми мачете. Кашлюки падали, хрипіли, задні наступали на передніх, плутались одне в одному, але продовжували перти. Коли трупів в прогалинах стало достатньо щоб інші не могли пролізти, раптово обірвалась верхня петля і вся загата осунулась на підлогу, зверху вилізла синя огидна морда у яку одразу врізалось лезо Іванового ножа. Куций раптово розвернувся до бійниці і закричав:
- Чуєш?! Чуєш, Вань, ти це чуєш?! – з вулиці проривався новий звук – це з гучним тріскотом нічне повітря розривали гвинти кількох вертольотів. Ще за декілька секунд чоловіки почули важкий град кулеметних ударів у ДЗОТ, в землю, у тіла назовні.
Іван, зробивши кілька кроків назад, вперся спиною у стіну і повільно з’їхав по ній до землі:
- Боже…
Далі буде… або ні.