Більше тисячі слів (автор не я, але писали про мене:)

Vitycya | 227 | Розділ: Творчість і мистецтво | 20 лютого 2013 21:25

Перед тобою, прямо на столі біля нетбука, стоїть порожня чашка з-під кави, з якої вона пила. Зернятка, які залишились на стінках, зберегли тобі на згадку форму її губ. Тільки так, бо помади в неї не було.
Ти хотів би, щоб вона залишила більше. Щоб не тільки в тебе, але й в тобі від неї залишилося більше. Щоб вона, наприклад, забула в тебе якусь заколку чи бодай невидимку – але ані заколок, ані невидимок вона не носила. Навіщо воно тобі треба, ти насправді поняття не маєш – можливо, для того, щоб створити якусь ілюзію сенсу.
Зрештою, а для чого ж іще, як не для ілюзії?
Ну але після неї не залишилося нічого. Її запах вивітрився з твоєї ковдри у першу ж ніч. Її смак ти виплюнув з свого рота одразу ж наступного ранку, разом із зубною пастою і водою… Втім, а чи був взагалі якийсь смак, крім терпкої, гіркої суміші алкоголю і сигаретного диму? Коли і вона, і ти за вечір скурюєте більше сигарет, аніж вимовляєте осмислених речень, і пропускаєте крізь себе більше пива (джину, віскі – що вам більше подобається цього разу), аніж почуттів, то кожен поцілунок має такий самий смак. Незалежно від того, як її звати. Цього разу.
Твоє ім’я вона ледве запам’ятала. Ти зовсім не запам’ятав її очей. По-своєму, ви були квитами перед суспільством, перед Богом і перед самими собою.
Ні, звісно, ти можеш хоч зараз знайти її фотографії Вконтакті чи у Фейсбуку і нагадати собі, як виглядають її очі. Але це будуть не твої спогади – це будуть спогади чийогось фотоапарату, мобільного чи айфону про очі, яких ти насправді ніколи не бачив. Спогади великої мережі, Матриці, яка не має до твого реального життя жодного, повторюю – жодного, ані найменшого стосунку.
Що ти ще міг би запам’ятати з того, що не запам’ятав? Її дотик… Я тебе прошу. Ти не можеш навіть згадати, що відчував, коли вона сповзала вниз по тобі, цілуючи все нижче і нижче. Чи, наприклад, що відчув, коли увійшов в неї – вірніше, коли вона сама сіла на тебе, бо ти раптово став занадто п’яним, занадто висушеним, щоб зробити все самому. Ну, зате ти можеш згадати свою руку в неї на голові, так – але що тобі скаже волосся? Волосся – це мертва ороговіла тканина.
В тебе не залишилось нічого, крім уривчастих, ледь живих образів. Ти запам’ятав її, як Венеру Мілоську – божевільні груди на тілі без рук і без ніг. Хоча з таким самим успіхом вона могла б бути і Перемогою Самофракійською, бо ж її обличчя в цей момент для твоєї пам’яті теж заховане за пеленою.
Зрештою, а ким же іще, як не перемогою, га? Га?!
Для когось вона була мрією. Без приколів. Коли ти посадив її до себе на коліна вперше у той вечір, справа від неї (і, тим самим, від тебе) сидів досі закоханий у неї її колишній хлопець. Він любив її настільки, що після того, коли її язик з пірсингом вперше опинився у твоєму роті, цей блаженний дивився на тебе майже з ніжністю – як на чувака, який подобається їй, а, отже, подобається і йому.
Зліва від неї (і від тебе) сиділа людина, яку ти звик називати своїм другом. Чи, принаймні, найближчим до того, що ти вкладаєш у поняття «друг». Поміж вашими п’яними поцілунками він розповів тобі про те, що колись давно мріяв про неї, що колись давно хотів її – ще до того, як взагалі познайомився з тобою. Ну і до того, як в нього на безіменному пальці правої руки виникла обручка.
І що ти зробив? Дружнім рукостисканням попрощався з її колишнім хлопцем, коли він з великомученицькою посмішкою на обличчі вирішив, що не хоче більше терпіти вашого з нею сумнівного спектаклю – міг би ще й в щоку поцілувати зі словами «Радуйся, вчителю», чого вже там. А свого друга потягнув до себе додому разом із нею.
І ти ж насолодився перемогою над їхньою мрією, чи не так?
Поки вона й далі сиділа в тебе на колінах, він заснув. І поки він снив, ти зробив з нею усе те, про що він колись тільки мріяв (ну, наскільки тобі дозволив твій стан). І вона зі свого боку зробила з тобою усе те, про що він тільки мріяв – наскільки твій стан дозволив їй. З іншого боку, про все те, що ти робив із нею і що вона робила з тобою, так само прямо в той час, очевидно, мріяв її колишній хлопець, сплячи десь у себе вдома.
По-своєму, ви з нею і тут були квитами – перед своїми друзями, перед усіма святими і одне перед одним.
І той її колишній хлопець, і цей твій друг, який спав на дивані у вітальні, зберегли б значно більше спогадів про ніч, яка випала (alea jacta est!) тобі. Більше спогадів і більше сенсу.
Ти ж згадуєш її пальці – коротенькі, маленькі пальці без лаку на нігтях. Ти пам’ятаєш їх не на своєму тілі, а лише у власній руці. І пам’ятаєш, як одного, лише одного-єдиного разу, їх поцілував. Бо ніяким ти був не лордом, а вона, чого вже там, ніякою не леді.
Перш, ніж заснути з тобою і потім, зранку, ледве згадати твоє ім’я, вона разів з десять сказала тобі, що ти – занадто ідеальний, щоб бути правдивим. І ще вона сказала тобі разів з десять, що ти просто хочеш її трахнути. Ти натомість наполягав на тому, що трахнути, звісно, хочеш, але фішка в тому, що вона тобі страшенно подобається.
Зрештою, а хіба вона тобі не подобалася тоді? Аж настільки, що ти досі не помив цю чашку, яка стоїть поруч із твоїм нетбуком?
…Зранку, коли вона пила свою рідку каву в тебе на кухні, а ти пив свій як завжди пересолоджений чай, ви говорили значно менше, ніж напередодні. Мабуть, не тільки тому, що у вас було одне важке похмілля на двох, а ранкове сонце пролило на вас обох нове світло. Вона спитала, на якій вулиці вона зараз є. Ти взагалі поняття не мав, де вона живе.
В цьому ви теж були квитами – перед сонцем, наступним днем і одне перед одним.
Вона, звісно, додала тебе у друзі на Фейсбуку. Ти, ясна річ, додав її у друзі Вконтакті. Але ти не знав далі, що їй написати, а вона нічого не написала тобі.
І ані зранку, ані потім у соцмережах вона більше не сказала тобі про те, що ти їй подобаєшся. Ти ж не поцілував її в руку на прощання. Бо який з тебе, чорт забирай, лорд?
Коли вона відкрила свої очі зранку, перш, ніж згадати твоє ім’я, вона сказала: «О чорт…».
Ти ж зміг написати про неї лише трохи більше тисячі слів.
Так, ви були квитами. Ні перед ким більше, заради Бога. Лише одне перед одним.