Як жити без іронії

сокира | 59 | Розділ: Інше | 25 листопада 2012 22:18

Життя стало конкурсом на найбільшу байдужість. Це колективна помилка.

Якщо іронія є етосом нашого віку - а вона цим і є, тоді гіпстер - це наш архетип іронічного життя.

Гіпстер переслідує нас на кожній вулиці міста, в кожному студентському містечку. Демонструючи ностальгію за часами, яких він сам ніколи не пережив, цей сучасний міський арлекіно присвоює стилі (вуса, короткі шорти), механізми (велосипеди без передач, переносні програвачі записів) та гоббі (домашнє пивоваріння, гра на тромбоні), які вже давно вийшли з моди. Він плекає незграбність і свідомість самого себе. Перш ніж зробити якийсь вибір, він проходить крізь кілька рівнів самооцінки. Гіпстер є дослідником соціальних форм, студентом крутизни (cool). Він безупинно вивчає, вишуковуючи те, що ще не було відкрито мейнстрімом. Він ходяча цитата: його одяг посилається на значно більше, ніж самого себе. Він намагається вирішити відвічну проблему індивідуальності, але не концептуально, а матеріально.

---

Він легкий об’єкт для висміювання. Однак глузування з гіпстера є лише розведеною формою його ж розладу. Він є всього лиш симптомом і найбільш екстремальним проявом іронічного життя. Для багатьох американців, які народилися у 1980-х і 1990-х – так зване Покоління Y, або Тисячолітники (Millenials) – особливо для білих з середнього класу, іронія є найзвичнішим способом зараджувати собі з щоденними проблемами. Варто лиш трохи затриматися в публічному просторі, віртуальному чи конкретному, щоб побачити наскільки поширеним стало це явище. Реклама, політика, мода, телебачення: майже кожна категорія сучасної реальності показує цю волю до іронії.


Візьміть, для прикладу, рекламу, яка називає себе рекламою, висміює свій власний формат і намагається заманити цільовий ринок споживачів, щоб ті сміялися з неї і разом з нею. Вона попередньо визнає свою власну невдачу досягнути чогось значущого. Її неможливо атакувати, бо вона вже завоювала сама себе. Іронічне середовище діє як щит від критики. Те ж саме стосується іронічного життя. Іронія є найбільш самозахисним методом, бо вона дозволяє особі уникнути відповідальності за свої вибори, естетичні чи які-небудь інші. Жити іронічно – це ховатися на людях. Це жахливо посередньо, це форма відмовки (subterfuge) , що етимологічно означає «таємно втікати» (subter + fuge). Якимось чином безпосередність стала для нас нестерпною.


Як це сталося? Це частково спричинено переконанням, що це покоління може мало що запропонувати з культурної точки зору, що все вже було зроблено, або що серйозна присвята якому-небудь переконанню врешті підкориться протилежному переконанню, роблячи перше переконання в кращому випадку сміхотворним, а в гіршому – вартим зневаги. Такий захисний спосіб жити діє як попередня капітуляція і набирає форми реакції радше ніж акції.


Життя у віці Інтернету безсумнівно посприяло розквіту певної іронічної чутливості. Цим засобом можна швидко і широко розповсюдити відповідний етос. Наша неспроможність дати собі раду з поточними справами стає очевидною через наше використання, а також щоразу більше покладання на цифрові технології. Надаючи пріоритет тому, що є віддаленим, а не тому, що є безпосередньо близьким нам, віртуальному, а не реальному, ми дозволяємо цим маленьким пристроям, які переносять нас в якесь інше місце, поглинати себе як в публічній, так і приватній сфері.


Більше того, цикли ностальгії стали такими короткими, що ми навіть намагаємося надати теперішньому моменту сентиментальності, наприклад коли ми вживаємо певні цифрові фільтри, щоб надати фотографіям ауру історичності [Інстаграма – прим. Б.П.]. Ностальгія потребує часу. Неможливо прискорити значущі згадування минулого.


Хоч ми і набули певні навики (паралельне виконання кількох завдань, технологічні знання), інші навики від цього постраждали: мистецтво розмови, мистецтво споглядання людей, мистецтво бути побаченим, мистецтво бути присутнім. Наша поведінка вже не керується тонкощами, філігранністю, грацією та увагою, якості, які користувалися більшою повагою у раніші часи. Зараз панують самозаглиблення та нарцисизм.


Я народилася в 1977-му, на хвості покоління Х (Ікс), я стала зрілою у 1990-х, десятилітті, яке акуратно взяли в дужки два архітектурні руйнування – Берлінської стіни у 1989-му та веж-близнюків у 2001-му – і яке тепер здається відносно позбавленим іронії. Рух ґранджу був серйозним у своїй естетиці та у своєму відношенні, з войовничою позицією проти влади, яку також займав колись рух панку. В моїй пам’яті, можливо надто ностальгійній, фемінізм сягнув небаченого доти піку, проблеми охорони довкілля набули широкого розголосу у світі, питання раси обговорювалися більш відкрито: всі ці починання містили у собі ту ж електричність та ейфорію, яка торкається поколінь, що стають свідками зміни століть чи тисячоліть.


Але Y2K прийшов і пішов без катастрофи. Протягом 90-х ми плекали надію, але надія – це така вразлива емоція; нам був потрібний якийсь захисний механізм, бо кожне покоління мусить такий мати. Для Покоління Ікс ним була така собі сумлінна апатія. Ми ж активно мали все в носі. Нашим архетипом був нероба, який усе життя горбився у своїй фланелевій картатій сорочці, наодинці з собою в кімнаті, ніким не зрозумілий. А коли нам ставало нудно мати все в носі, ми були невиразно злими та меланхолійними, ковтаючи анти-депресанти як цукерки.


З такої точки зору, іронічна кліка вигладає просто надто вигідно влаштованою, надто бездумно погідливою. Іронічне життя є проблемою т.зв. «першого світу». Для достатньо добре освічених та фінансово забезпечених осіб, іронія слугує своєрідною кредитною карткою, яку ніколи не потрібно сплачувати. Іншими словами, гіпстер може довільно робити інвестиції у видуманий соціальний капітал, ніколи так і відплативши хоча б один щирий гривеник. Він не є власником нічого того, що має.


Очевидно, гіпстери (чоловіки чи жінки) викликають в мене виразне роздратування, яке донедавна я не могла пояснити. Я зрозуміла, що вони мене провокують тому, що вони є, незважаючи на дистанцію, з якої я їх споглядаю, підсиленою версією мене самої.


У мене теж проявляються іронічні схильності. Наприклад, мені важко дарувати щирі подарунки. Натомість, я часто дарую лише таке, що колись було прийнятним лише в жартівливій грі по обміну подарунками «Білий Слон»: кітчева картина з комісійного магазину, кавове горня з галасливими малюнками «Техас, Штат Одної Зірки», пластикові фігурки мексиканських борців-атлетів. Добре, щоб посміятися в той момент, але маловартісне загалом. Щось пов’язане з відповідальністю вибору особистого, значущого подарунку для друга відчувається мені надто інтимним, надто вагомим. Я чомусь не можу витримати самої думки про те, що моєму другові може не сподобатися подарунок, який я вибирала з щирістю. Сам факт звертання уваги на свою самозахисну поведінку заставив мене глибоко замислитися про те, наскільки потенційно токсичним може бути іронічне позування.


Перш за все, воно сигналізує глибоку відразу до ризику. Як функція страху та запобіжного сорому, іронічне життя вказує на культурне оніміння, опускання рук та поразку. Якщо життя стало всього лиш згромадженням кітчових речей, безкінечною серією саркастичних жартів та натяків на елементи поп-культури, конкурсом на найбільшу байдужість і недбалість (або щонайменше гра в такий конкурс), мені це здається нашою колективною помилкою. Чи це може бути причиною нашої спустошеності та екзистенційної недуги? Чи симптомом?


Впродовж історії, іронія служила корисним цілям, як от надаючи риторичний вихід для необговорюваних суспільних напруг. Але наш сучасний іронічний спосіб є чимось глибший; він просочився зі сфери риторики у саме життя. Цей іронічний етос може привести до порожнечі та несмаку в індивідуальній та колективній психіці. Історично, вакуум завжди чимось заповнювався – частіше чимось шкідливим і небезпечним. Фундаменталісти ніколи не іронізують; диктатори ніколи не іронізують; люди, які мають вплив на рух речей в політичній арені, незалежно від того, на чиїй стороні вони опиняються, ніколи не іронізують.


Де можна знайти інші приклади неіронічного життя? Як воно виглядає? Неіронічні моделі включають дуже малих дітей, старших осіб, глибоко релігійних людей, людей з важкими ментальними та фізичними вадами, людей, які страждали, а також людей з економічно та політично складних середовищ, де серйозність є панівним станом розуму. В нещодавній розмові, мій друг Роберт Поґ Гаррісон сказав так: «Де реальність дає про себе знати, там зазвичай туман іронії розвіюється».


Поспостерігайте за 4-річною дитиною і тим, як вона проводить свій день. Ви не знайдете найменшого натяку на іронію у її поведінці. Вона ще не одягнула маску іронії, так би мовити. Їй подобається те, що їй подобається, і вона цього не приховує, а відкрито проголошує. Вона не є надто свідомою того, що інші можуть її оцінювати. Вона не ховається за непрямою мовою. Найчистіші моделі життя, однак, можна знайти в природі: тварини і рослини вільні від іронії, яка існує лише там, де живе людина.


Що потрібно для того, щоб подолати культурне тяжіння іронії? Відійти від іронії означає казати те, що маєш на думці, мати на увазі усе, що говориш і включати серйозність та відвертість у перелік своїх експресивних можливостей, незважаючи на притаманний їм ризик. Це також означає культивацію щирості, смиренності та самозречення і пониження легковажного та кітчевого в нашій шкалі цінностей. Також можливо, що це включатиме чесну самооцінку.


Для початку, розгляньте життєвий простір довкола себе. Чи ви оточуєте себе речима, які вам справді подобаються, чи речима, які вам подобаються лише тому, що вони є абсурдними? Прислухайтеся до власного мовлення. Запитайте себе: чи я комунікуюся здебільшого шляхом ексклюзивних, таємних жартів та натяків на елементи з поп-культури? Який відсоток мого мовлення є значущим? Як часто я вживаю гіперболу? Чи я вдаю байдужість? Погляньте на свій одяг. Які частини вашого гардеробу можна описати як костюмовані, похідні чи такі, що нагадують архетип якогось конкретного стилю (секретарки, бомжа, хлопчиці [або ж флепперки – дівчини 1920-х], вас самих в дитячому віці)? Іншими словами, чи ваш одяг посилається на щось інше, чи лише на себе? Чи ви навмисно намагаєтесь виглядати як завчена, незграбна чи неприваблива людина? Іншими словами, чи ваш стиль є анти-стилем? Найважливіше запитання: Як би ви почувалися, якщо б ви вирішили себе змінити тихо, офлайн, без публічного показу, зсередини?


Спроби позбутися іронії приходили і відходили впродовж останніх десятиліть. Розмито окреслені рухи Нової Щирості у мистецьких колах, які помножилися починаючи з 1980-х, позиціонували себе як відповідь на постмодерний цинізм, відчуження та мета-посилання. (Нова Щирість останньо зазвичай асоціюється з писаннями Девіда Фостера Уоллеса, фільмами Уеса Андерсона та музикою Кет Пауер.) Але ці спроби виявилися невдалими, саме тому ми є свідками нового віку Глибокої Іронії.


Що думатимуть майбутні покоління про цей розгнузданий сарказм та цю непримиренну культивацію дурості? Чи ми будемо вдоволені залишити за собою архів повинй відео кліпів людей, які роблять дурні речі? Чи іронічна спадщина взагалі може вважатися якою-небудь спадщиною?


Іронічне життя, звичайно, може бути тимчасовою відповіддю на надмірні вигоди, надлишок історії та надмірну кількість вибору, але це моє тверде переконання, що такий спосіб життя не є життєздатним та приховує у собі багато соціальних та політичних ризиків. Коли така значна частка населення не користується своїм правом громадянського голосу, вживаючи схему негації, яку я описала вище, страждають культурні резерви ширшої громади, бо ця схема відціджує від них енергію. Люди можуть продовжувати ховатися під іронічною мантією, але такий вибір означає підкорення комерційним та політичним силам, які дуже радо гратимуть роль батьків для самоінфантилізованих громадян. Тому замість того, щоб глузувати з гіпстера – улюблене заняття, особливо самих гіпстерів – визначте, чи бува попіл іронії не осів й на вас. Потрібно дуже мало зусиль, щоб його з себе змахнути.


Це есе - з The Stone, блог філософських есе на Opinionator: Exclusive Online Commentary from The Times

Оригінал статті англійською.

Кристі Вампол, професор-асистент французької та італійської мов у Принстонському університеті. Досліджує італійську літературу та думку 20-го й 21-го століття.





Переклав Богдан Печеняк