Борись з системою!

dcdvd | 45 | Розділ: Творчість і мистецтво | 23 червня 2012 3:11

Маю пару знайомих, яким періодично немає чого їсти. Вони антиглобалісти, чи щось у цьому роді. За почуття власної гідності готові відмовитись від подачок. Я захоплююсь ними, адже сам не можу так жити. Але що дивно. Чим далі, тим становище їхнє гіршає. Кожного разу вони пафосно грюкають дверима, аби потрапити в якусь наступну халепу. Подачки дедалі менші, і брати доводиться, аби не вмерти з голоду у 18-25 років ні за що ні про що.

Серце розривається від таких страждань, що виливаються у вірші та кусання руки даючої й черговим грюканням дверей. Куди веде цей шлях – невідомо. Але відомо точно, що завтра-післязавтра вони знову з‘являться шкуляти десятку «на пожрать». На тебе вони дивитимуться зверхньо, відчуваючи соціальну нерівність, і пішовши геть звинуватять у «буржуазности», чи жидівстві, чи ще якійсь фігні.

Молодість завжди повна небезпек. Юнацький онанізм, перший трипер, кидалово з зарплатою, прищі. Голова переповнена цитатами, уривками з текстів, рядками віршів. Шкільний курс зарубіжної літератури, кіно та дворові базари дають поштовх до росту, накреслюють ту непохитну пряму, той стрижень, на який у подальшому нанизуються вчинки, які формують особистість. Ми – ідеалісти й максималісти. Ми справедливі і не йдемо на компроміси. Ми чесні і святі в своїх помилках і мандруванні манівцями. У нас є власне «Я» (так нам здається), і за цей фантом ми готові стояти до останнього дворового поняття, як Брюс Віліс у фільмі «Міцний горішок». Ми чесні, мов Робін Гуд. Ми – за честь до кінця, мов Річард Левине Серце. За ці ідеали ми готові лягти кістками. Адже ми – молоді!

Звідки ж беруться покидьки? Чому, коли заходиш у парк КПІ, немає з ким і заговорити, адже на лавочках п’є пиво лише студентська наволоч. Здавалося б, причиною є неосвіченість чи вузькість кругозору. Але яка жахлива помилка так вважати…

Князь світу цього використав нашу омріяну свободу, за яку стільки поколінь проливали власну кров і зруйнували основи старого світу. Надзвичайна жага боротися з усім, що було до нас, створила армію консервативних борців з усім, що було до нас. Це стало нудно вже в 1980-х, але чи помічає плин часу обиватель, навіть той, що натягнув хіпарську куртку? Плин часу помітили в 60-ті завдяки пристойній дозі наркоти. Але з того часу пройшло півстоліття. А заклики провінціалів і міських попсовиків залишились ті самі.

Коли слухаєш за бокалом пива друзів-антиглобалістів, мимоволі відчуваєш подих смерті. Боже, наскільки це старо! «Борись з системою!», «людина – а не корпорація!», «релігія - опіум для народу!», «…пролетарі всіх країн єднаймося!». Нацизм, комунізм, соціалізм, лібералізм, пацифізм, анархізм, гуманізм… Ми куримо траву, трахаємося з кім заманеться, тікаємо з дому, вжираємося спиртним, соціально не влаштовуємося, думаючи, що таким чином ми переходимо в розряд революціонерів, і не помічаємо, що стали жертвами штампів 50-тирічної давнини.

Нещодавно зустрів одного такого друга молодості, що не зрадив власним ідеалам. Жалюгідне явище. Напівбомж у п’яному угарі в компанії з якоюсь наволоччю грав у парку на губній гармошці. Можна виправдатись тим, що наш час іще попереду, якщо ти – нікчема. І так було з багатьма геніями. Але солдатам, що ностальгують по минулим війнам немає виправдання. Їхній час уже ніколи не настане, а безповоротно минув. Не співчувайте невдахам. Майбутнє належить сильним.

Слабаки, які не можуть глянути в майбутнє, заслуговують на зневагу. Коли тобі 15, то це нормально курнути трави, пишатись розміром випитої чарки горілки, висловлювати сенсаційні думки, прочитавши 5 сторінок із Карла Маркса чи 2 з Ніцше, викинути у вікно батьківський телевізор і гордо назватись борцем із системою. Перехідний вік у підлітків саме так і проходить. Але у 18: або йди за однолітками в нічні клуби, престижні інститути та високооплачувані місця роботи. Або ж спробуй бути вище цього. В 21-му столітті «бути вище» не означає бути нікчемою без грошей із губною гармошкою… Коли ж воно розуміє, що запізнилося на паровоз, починає кидатися зі сторони в сторону і з надзвичайним сумом і заздрістю дивитись на тих, хто в «обоймі» системи. Слабодух, знай своє місце, хоч місце це часто й біля пара… комп’ютера брокерської контори, а не бомжуй під пісню «бутилка кєфіра, пол-батона» з гордістю, що пачка цигарок на трьох, а в холодильнику миша повісилась. Про це можна написати віршика й читати його своїм опущеним соратникам, і це дуже романтично… Але знай, що все це було обсмоктане у сиву давнину. А зараз сходить нова зоря. І вона не для тебе. Йди працювати.

Я вже встиг за життя зустріти на цьому шляху безліч народу. Сьогодні він «мурчить» про честь і поняття, а соратнику зажме й десятку (тому й доводиться позичати її в скруті у «буржуїв»). Ми ж усі знаємо, що козлобанда в СІЗО№13 переповнена ідейними людьми. Коли виходять, вони знову вчать нас життю за переконаннями. Або ж викривають заробітчан, а самі, мов лохи, пашуть на дядю. А кинуті у результаті на зарплатню – плачуть про це усьому світові.