Моє оповідання про Сірьогу з Борислава. Подорожні враження.

slavko stimac | 31 | Розділ: Творчість і мистецтво | 8 грудня 2009 20:18

Може хтось з вас помічав, що найприкольніші історії часто стаються в поїзді. Для мене особливою є електричка Львів-Тернопіль. Там продають все: від морозива до тріла від колорадського жука і їздять дуже колоритні люди. Але цього разу мені довелося відвідати Столицю. Їхав я поїздом Трукавець-Київ.

П’ятниця 13

Я ще навіть не вмостився зручно на своїй верхній полиці, а він вже поліз знайомитися. Пропонував пиво, сигарету, візитку якогось продавця телефонів і електроніки, яка буцімто мала забезпечити мені значну знижку. Я відмовився і взагалі мляво підтримував діалог, але хлопець із золотою печаткою на безіменному пальці, здавалося не помічав цього і вже прийняв мене за свого. Хлопця звали Сірьога, він жив у Бориславі, підсів у Дрогобичі і я не мав сумніву, що за десять годин дороги дізнаюсь решту його біографії, якщо не врятуюся просто зараз.
Я погано спілкуюся із сусідами в поїздах, з таксистами, з колишніми однокласниками в маршрутках. Зі всіма, хто прагне висмоктати з тебе щось особисте. Я ділитися особистим не вмію.

Сірьога питав де саме у Львові я живу, чи можу я пробити телефони на радіоринку дешевше, чи їду я до «самого Києва» і чи маю там тьолку. На останнє я відповів, що це розмова не для вагону. Він зробив співчутливий вигляд і сказав:
-Та я можу зняти тобі завтра в Києві таких тьолок, що пішки не ходять. Мені шо? Я вже нагулявся, в мене дитина два і вісім. Але ти собі як хочеш…
Довелось відповісти йому, що віддаю перевагу здоровим дівчатам, які нормально пересуваються. Тоді товариський сусід почав переконувати мене записати номер його мобільного. Мовляв: «будеш у Бориславі – дзвони». Якби я навіть поїхав у екскурсію «стежками Івана Франка», то навряд чи став йому телефонувати, але відбитися від такої настирливості було непросто.
Приглянувшись до мого телефону, він упізнав знайому модель і перевів розмову на найбільш ненависну і нецікаву для мене тему. Після того, як я зізнався що поняття не маю про характеристики свого телефону, Сірьога з гордістю повідомив, що у його мобілці флеш-картка на чотири гігабайти і побіжно ознайомив мене з її вмістом . Він вдягнув мої навушники, але швидко віддав назад: Lюk не викликав у нього захоплення.
-Ти слухаєш Гаріка Крічевського? – запитав Сірьога.
-У шість років слухав у машині свого дядька, – відповів я.
-Він любить шансон? Можу спорити, що в мене шансону більше, ніж в твого дядька. Я на Петрівці всьо скупив. Навіть на флешці більше буде, ніж в твого дядька…
-Звичайно, - погодився я - Дядько навіть не знає що таке чотири гігабайти.
Відповідь Сірьогу вдовольнила і він залишив мене у спокої, розпочавши телефонну розмову зі старим другом. Пасажири вже вкладалися спати, але його це зовсім не чіпало.

«Вєталь! - майже кричав він у трубку – Ти мене чуєш, братішка? Я в поїзді, зв'язок перебиває. Та-а, до родичів, провітритись… Ти як там, старий? Якісь файні тьолки?! Тьолки, питаю, файні?Дай їм трубочку… Як не хочеш, то хоч дві палки за мене кинь. Ти шо – з двома тьолками не даш собі ради? А Міша є з тобою? То я видзвоню його зараз…»
Якийсь із пасажирів, які їхали з дітьми, не витримав і почав заспокоювати Сірьогу. Сірьога намагався було пояснити, що ситуація серйозна. Що Вєталь сам і дуже треба видзвонити Мішу. Опонент не здавався і видзвонювати Мішу довелося вже в тамбурі.
Повернувся Сірьога непомітно і розбудив мене від непевної напівдрімоти спалахом цифрового «Фуджі».
-Заціни який в мене фотик, Нармальна вещь…
Я не сперечався. Далі Сірьога обрав об’єктом фотозйомок біляву дівчину, що була нашою сусідкою на нижній полиці. Блондинка спочатку відверталася і ховала обличчя в подушку. Це були мляві та показові протести і на пропозицію нахабного фотографа: «тобі чай чи кофе» вона відповіла: «кофе». Розмова пішла жвавіше. За півгодини вони вже обговорювали музичні новинки і Сірьога впевнено мацав блондинку під простирадлом.
«Чула нову пісню Потапа і Насті? Нє, саму нову – про кредіт. Зараз тобі включу. Ще в мене тут Ноговіцин і новий альбом «Бутирки». Але ти два навушники бери. Два навушники – то вопше бомба!».
Дівчина їхала в Київ на сесію. Була студенткою-заочницею. Сірьога не проминув розповісти про свої студентські роки у франківському інституті нафти і газу, куди вступив за вісімсот баксів. Шури-мури цієї парочки дістали тітоньку, яка поверталася з трускавецького санаторію. Тітонька видала гнівну тираду про «теперішніх молодих без стида і совісті». Блондинці стало незручно і вона відправила Сірьогу у вагон-ресторан, пояснивши, що їй справді спати пора.

Поїзд їхав далі й далі. Колеса, як дурні, вибивали одне і те саме. Коли Сірьога повернувся, то штурхнув мене під бік:
-Андрюха. Я був у СВ-вагоні. Знаєш скільки там білет коштує? 530 гривень! Тож можна нормальне купе взяти і пивом залитися. Живуть люди. Чуєш, а ти в курсі коли ми виїхали?
Я не зрозумів і спитав що він має на увазі.
-Ну, ми ж виїхали в п’ятницю тринадцятого. – пояснив Сірьога, - А якщо ми розіб’ємося. Ти в таке віриш?
-Не дуже. – сказав я – Ми в щасливому поїзді, бо ти справжній талісман. Такі, як ти, не розбиваються.
Він трохи міркував над цими словами, а я натягнув навушники і дивився в стелю. На світанку Сірьога почав вовтузитися, бо сусід знизу вийшов на проміжній станції. Хлопець вирішив зайняти його місце, аби побути ближче до блондинки. Але майже відразу зайшов новий пасажир і «бориславський» повернувся на горішню полицю.
Розвиднялося. Наближався Київ. Провідник носив напої і каву знов називали «кофе».