Моя творчість2: "Загублений у безглузді"(Тиран Олег)

NEbEL-fucka | 10 | Розділ: | 10 січня 2008 2:17

Піпли зацініть і скажіть свою думку пліз…
все це є станом моєЇ душі!
…
…
RoMeLW..


Загублений у безглузді…

Бажання вічні напівсвідомих снів,
А в голові стражденність сотні розумів!
Далекий дзвін і погляд вниз…
Відлунням завтрашніх минувших криз!

Самотність безневинного стовпа
Наклейками покритого сповна
І зірка вічності, яка вже помирає
Й останній спокій з серця вириває…


Тиран Олег
03.07.2007
Тиран Олег
"Загублений у безглузді"
Від автора
Страшенно боюсь одинокості ,
колись так досита зїдженої.
Тепер досить.
Люблю дощ , як сльози неба ,
Що плачуть за людьми
і що не може до нас зійти.
Інколи розумію ,як мало мені треба
і як на диво усе це є …
бо я боюсь спати , щоб не згадати минуле.
Колись забуте… Але не мною.

У день шкодую бідолашне місто ,
Обтерте і роздерте на шматки.
Навіть у сороміцьких місцях
нікому його прикрити.
Зате воно подружилось із смітниками ;
Де у затиші вчорашнього обіду
сплять щури і миші,
що різняться від нас одною парою ген.

Може тому люди так перейняли їх риси…
Але не всі… Є хороші … Я їх знаю!
NeBeL.




Пролог
Розмальована стіна слухала уважно,
Як до неба говорив РОМЕЛЬ! Благально
Він схиляв обличчя до землі,
Що тихо плила у космічній мглі.
Він вирішив змінити свою долю,
Хоча ніколи не чекав на волю…
Лезо ,тихо, біле тіло рвало
Час зупинився і …його не стало!


Вступ
Не в цей час він народився,
Земля не прийняла його.
Вона зненавиділа кров гарячу,
Не дарувала щастя свойого!

Защо йому такі страждання,
Чому він винен без вини.
Не збудуться його бажання,
Не буде так…як з цим жити???
І кожен день – новий удар,
(такий життя давало дар),
Між спогадів колишнього буття,
Мабуть щасливого, але без почуття.

Колись інакше все було…
Розваги, сонечко, тепло.
Мільйони друзів і вона ,-
Що від колись забути не змогла.
Не міг згадати звідки знав
Оту ,яку немов би все кохав,
Краса у неї неземна!!!
Для неї плачуть небеса…
« Хто це така???
Хто це така??? »

Ромель завжди боявся спати,
Бо темрява – це була його мати
У снах спостерігав Він пахмурні часи ,
Вони творили світ гидот й краси.

«Передімною замок кам’яний
Без входу.Темний і страшний
У замку тисячі віків
Співає хор святих отців!
Ось вже десятки поколінь,
Мільйони років, від початку,
Чекали знак-небес печатку,
Щоби упасти у поклін.

Та дивний звук з захмареного неба…
Сходили темні вершники сюди
Посланці вітру і грози
У них пощади не проси.

Один із них без тіла і лиця
Сказав: « Чекаємо на тебе
Наш спокій у твоїй душі.
Візьми оце…візьми до себе»
І викрикнули враз усі:
« з тобою будем йти вперед
Ти нас веди. Бери наш амулет.»

Озвався старший голосом гучним:
«Невдовзі зійдеш. Та чужим
Ти станеш всім своїм близьким.

Тебе гонитимуть – не здайся!
Тебе уб’ють – не зупиняйся!
Ти лідер наш …ми твої діти
будемо по світу летіти,
щоб скоштували помсту ті,
хто не покаявся й в вогні !

Ти станеш вищим нас усіх,
Бо не будемо убивати,
Чи смертні душі забирати…
Ми будем вчити всіх живих!
А всі ці тіні ,що навколо –
Це жебраки, пани, робочі,
Що не змогли відкрити очі.
І покінчили із життям
Не думаючи: « А що там???»

Невдовзі зійдеш…пам’ятай!
Ми всі ідем…ти зачекай! »

І раптом зникли у пітьмі
Та лиш туман покрив долину.
Крізь його сіре полотно
Звук дзвону древнього долинув.
А з-за гори, де замок був,
Вставала зірка ,синя – синя!
Не сонце,це хтось інший був
Бо з ним я чув і голос сина…»

Прокинувся. Кричала думка
Про те ,що треба покохать,
Але оту котру кохав
Нажаль в лице б він не впізнав.
Хоч бачив часто,
Добре знав!!!

І Він ридав, в душі боліло
Ненависть їла його тіло…
Але кому до того діло?

( Бо,що для нас оті слова
Ми живимо тільки для себе.
У кожного на плечах голова,
Але неначе і не треба…

Не розумієм відчай других
Осміюєм в своїх думках
І знову ж тільки на словах
Показуєм ,як розумієм…
А виправдовуватись вмієм,
Любити ближнього свого.
Хто лише його й б’ємо …
І темний спокій в душі сієм! )

Він був один й вона одна,
Одна ,що здатна зрозуміти
Але…їх доля розвела
не давши слова пояснити.
Чому лише її любив???
І що таке й кому зробив???

(Та розпач гірший аніж гнів,
Він не вертає наших снів.
В реальність хлинувши раптово
Нас топить вперто і надовго!

Крізь всі удари й перепони
Лише вперед – щурячі перегони..
Не набридаючи другим ,
Для всіх залишишся чужим)

В.(він)
« Один, як важко це збагнути.
Один, хто зможе спом’янути.
Де мої друзі , де усі,
Де ті котрі були у сні?
Нема, нема вже й що забути…
Куди іти , як далі бути?
У день коли ТЕПЕР пропало
Моє МИНУЛЕ заблукало.»

Вперед,- допоки море сили!
Вперед,- боротися з життям.
Вперед,- міняти чиюсь долю…
Інакше лишишся сміттям!!!


Синій вечір серед міста
Тихо , страшно , ніде сісти ;
сам один гуляєш зараз
всі вже сплять , а ти у справах.

Втома від людей наївних ,
і думок сумних й противних .
Ти кохаєш та ідеш ,
та чомусь не впізнаєш
тої ночі і примар ,
що спустилися із хмар…
Поки люди мріють в снах
ти блукаєш у думках.
. . .
"Брати більше ніж знесеш ?..
довго так не проживеш.
Дати руку допомоги ,
коли сам простягнеш ноги ?
Заглядати у майбутнє ,
Не прийдешнє і не сутнє ,
темне , пасмурне і сіре ,
Нащо ?! як не маєш віри !”

Частина 1.

Його лице не пригадають ,
його ім'я лиш звук ,
а ними люди грають ;
Свої мелодії любові.
В душі бажаючи чиєїсь крові.
Він був і десь ще зараз , мабуть , є
Його забули вулиці , бо в них забрав своє :
Свободу долі і кохання ,
Всю сірість днів і пестощі страждання.

Покинутий собою на одинці ,
Хотів кохання Він замкнути в скриньці.
Із самотою поруч посидіти
Щоб з Совістю життя обговорити…

В.
«Чому я звик себе вбивати ,
Безцеремонно дари роздавати ,
Без вдячності із боку других ,
Чому я дурень повний , серед «мудрих» ?»

С.
«Бо ти в безглузді заблукав ,
А вихід просто не шукав.
Коли так довго це терпів ,
Чого в заплату ти хотів ?..
Тебе забули ,ти один
Твій дім посеред чорних днин !
Життя із тебе познущалось…
Від тебе сонце заховалось.»

В.
« Обідно , як про тебе забувають,
Коли не кажуть , що тебе кохають.
Коли близькі говорять лиш привіт.
Через таких зламав я світ…
Так боляче дивитись краєм ока,
На те, як класно тебе ігнорують.
Щось хочеш по серйозному сказати, -
То вдало перекрутять. І кепкують.

Що я не так? То де моя провина?
Ви кажете : «Ти Що ?!!» А я людина!
Як мало тих хто просто зрозуміє.
Але тут їх нема…а ті хто є – то змії.
Я хочу утекти від цих безглуздих «друзів» ,
Що кожен день штовхають на край бездни.
Забути ядом сповнені слова…
Терпіти сили вже нема!

Та я вернусь невдовзі , бо мене чекають,
Тоті ,хто як і я від смутку потерпають.
І вірю …Хоч надії вже нема
Що там чекатиме мене вона.»

С.
« Та ти мовчав , тож знов терпи
Свої бажання схорони ,
У чорний склеп ; залиш їх там
Бо скоро зляжеш в нього сам…»

В.
«не вірю я тобі,
Або просто не хочу
Такої правди знати .
Краще закрити очі…»

С.
« Й осліпниш , хоч уже й глухий ,
Закутий , впертий та німий..»

В.
«Ні , я не такий !!!
Хто ти , щоб мені говорити ,
Те що буде і як я маю жити !
Ти совість ?!!»

С.
« Так !»

В.
« Так я ж тебе не маю!
У голові живуть думки ;
Їх в мене є безкраю !!! »

Д.
« То слухай нас , ми не підведемо
По світі тихо й швидко проведемо.
Вставай і йди за нами вслід ,
Сьогодні ми твій кращий гід ! »
. . .
І Він пішов вперед на схід
Де дім для сонця , що встає
Він мріяв підійти туди ,
Бо точно знав – немає там біди.
Та не дано «там» людям побувати ,
Щоби ще там усе поруйнувати.
Але думки це його голова ,
Саме туди його й вела…

Частина 2
Залиті сонцем гори ,
Степи та чорне море.
Тут душі повні гніву ,
Страшного чортівського співу.
Щоночі сходить темний принц
Зібрати грішні дари світу
Все , що належиться йому
Зірвати верх Божого цвіту…

Край безмежний і широкий
Лежав під ногами ,
Витоптаний чужим горем
Вимитий сльозами…
Обвітрений посухою думок-перевертнів
Їм ніколи співчувати , вони не відверті!
Ріки срібла і золота ,
Пролитої крові,
Несуть дітям свою радість -
« Подарки » чудові.
Щоби їх вони спожили ,
І почули тишу
Тай поплили засліплені….
Щоб знесло їм кришу.

В.:
« вони вміють дати ласку ,
Яку ми ховаєм ,
ми ж ненависті нащадків
з дитинства навчаєм.
Вони легко їх одурять
Бо гордості повні,
І споганять покоління…
Як в душі так й зовні. »

Зупинився він. Змовчав.
Та з слізьми в очах сказав:
« Ріки золота і слави ,
Для кого пливете ,
Море злості , сліз і горя
Для кого несете?
Хто розлив вас по планеті ,
Хто прорив канали?
Й сам втопивсь у тому злоті ,
Щоби не покрали.

Ваші грами , проби, злитки
М’ясом закидали.
За вас предки пришиблені , голови складали..
В рівні купи , піраміди, що зміями вкриті.
А ви плили собі далі і ситі ,і вмиті.»

І він ішов у ті краї
Від своїх немічних думок
І вірив в помисли свої ,
Що все текли , немов струмок.
Він йшов у край де сходить сонце
Даруючи тепло земних істот.
Освічуючи впевненість дурниць ,
Ховаючи людей від їхніх же гидот.

Він говорив із вітром в полі ,
Він вірив в завтрашнє «тепер» ,
Боровся скільки міг із вибриками долі.
Він магом був тому раз чуть не вмер…
У його пам’яті закладені рядки
Безлюдних вулиць шепотіння
Й землі , всевласної , тремтіння
Від сліз небесного проміння.
. . .
Край дороги , серед гір ,
Храм стояв превисоченний ,
Тут щогодини вибивав
Клич небес дзвін величезний.
І хто лиш чув цей дивний звук
Навколішки ставали де попало.
Схиливши голови співали .
Тоді , в цю мить , все розцвітало.

Аж гул пішов по тім краю,
А стогін наче вітер в хмарах,
Це пісню почали свою
Всі ті , що ходять у примарах..

«Не встане сонце , а роса
Застигне перлами на травах.
А смерть прийде й її коса
Поставить крапку в наших справах.

Надії зовсім вже нема
Вона найперша у текла
Продала горю і біді
Нещасні душі нашії…

А що душа – то те й життя.
Білієм тінями довкола.
Позаду демон поганя,
Спереду ангели від Бога.

І віри зовсім вже нема ,
Вона із долею втекла.
Так сновигаєм у пітьмі
Обдерті долею й сумні…»

Під ними гинула земля,
Усе живе від них тікало
Бо правду бачили вони
Але її їм було мало…

Та він ішов до брами молитовні ,
Повітрям груди були повні.
Тоді Він викрикнув : « Mene »
І повставало все живе…
Удавані благії лиця
Скривились в демонські проклюни.
Ударив грім. Все затряслось…
І в храмі тім заграли дзвони.

Ворота тут же відчинились
І за Його спиною опинились.
Тож без вагання у перед
Зробив знов крок. І спосеред
Камінних стін
Побачив долю всіх колін
Живих людей ,
І мертвих теж ;
лише його майбутнє закрилось перед ним !

Д.
« Ось і прийшов куди хотів ,
Збулась надія твоїх снів.
Що дальше буде , що тепер ?
Яку мету шукатимеш із дуру
Чого захочеш знов і знов…
Знайшов душі своєї спокій ,
Але не відродив любов.
Чому не ціниш те , що маєш
І покидаєш тих кого кохаєш.
Невже завжди у сумнівах блукаєш…
Ти про реальність забуваєш !

То тиші просиш , то забави ,
Душиш себе чи просиш слави.
Не розібравшись у собі ,
Чого ж ти хочеш у житті ?!!

Боїшся змін , щоб не на гірше
Ховає в темряві лице
І скупо , гнівно поглядаєш…
Невже ти здатний лиш на це ?!! »

В.
« Не знаю , я нічо не знаю !
Чого боюсь , чого шукаю ,
В переплетінні суєти
Так важко правильно іти.
Мене збивають із дороги
Мої ж бажання і тривоги !
Засліплює мене земна краса
Заковують у пута небеса…

Я зараз тут щоб запитати ,
Як бути далі і куди ступати.
Хай скаже той , хто все це знає…
Озвись мені.. моя душа чекає !.. »
. . .
У храмі міліард свічок
Горять багаттям супокою ,
А поміж них сліпий пророк
До себе заклика рукою…

П.
« Прийди сюди , мій брате щирий.
Скажи , що тебе привело
Чому ховаєшся від мене ,
Тут спокій тіла , тут тепло .

Скажи мені своє ім’я …
І я подам тобі в дорогу
одну із свіч свойого дому. »

В.
«Моє ім’я в вершинах гір ,
Воно залите морем бруду…
Чого чекаєш до сих пір ,
Чому не йдеш до свого люду ?

Я знав , що ти водив людей
По часових просторах неба ,
І храм цей ти поставив.
Та де паломники.. куди ти їх відправив? »

П.
« Багато дуже запитань.
Але я відповім відверто.
Ніхто не любить тих страждань ,
Але ідуть до них всі вперто…
У військо темного царя ,
Що неміч зветься не дарма!
Він їх забрав …
Хоча.. вони самі пішли від мене.
Бери собі вогонь сердець ,--
Благословення Саваота.
І швидше в край свій повертай
Згадай , що страх , а що – турбота .

Ти зрозумієш цілий світ ,
Побачиш зарево Венери ,
Попадеш аж під небеса ,
А потім спустишся в печери.

Ти зрозумієш це пізніше ,
А зараз йди …так буде ліпше. »

І Він пішов , самотній , далі.
Повний надії та печалі.

Частина 3

Сотні років без кінця
Несе вітер почуття.
Через тисячі країв
Гір , долин , лісів , гаїв ,
він возносить над людьми
світло ранішньої мгли .
Він шукає чисте серце
Чисті помисли. І вперше
За хто – зна скільки віків
Дасть тому любов світів.

Та не все так просто тут ,
Різні люди в нас живуть.
Ну , а вітер все блукає
Серце вибране шукає…
. . .
День без часу розпочався (життя прим. Автора)
Ромель з милою прощався…

І у тому , яснім , дні
Ішов Він в чорнім вбранні.
Він вертав у рідний край ,
Де всіма колись забутий
І кайданами окутий ,
Бачив свій , жаданий рай.

Там Вона його чекала
День за днем все споглядала
Чоловіка своїх мрій…
« Де ти є , коханий мій ?..»
Він же збитий течією
був із думкою своєю ,
замордований шляхами
та безлюдними стежками.
Сталось так , що не згадав
Ту яку вовік кохав.
Він забув її вуста.
Зникла геть її краса.

В голові тепер думки ,
Ті які не помогли
Дати відповідь йому ,
« Хто ти зараз і чому ?! »

Він «осліп» ,збився з дороги.
Не збагнув перестороги ,
Того старця – мудреця ,
Що нарік кінець кінця.
. . .
Ромель сів перепочити ,
Зірки в небі споглядав
І побачив сильне сяйво.
І згадав .. Усе згадав.

Століття сповнені любові ,
Вуста ніжні , тонкі брови
Стан чудовий
Лиш її , першої й останньої…
І від болю заридавши
Немічно на землю впавши
Він просив у неба крила..
« Де ти зараз, моя мила ?!! »

Тож озвалась совість знову
Щоб продовжити розмову
Розпочату ще колись.

С.
« Де ти зараз ? Подивись!
Що ти робиш ? Озирнись.
Не втікти тобі від себе…
Краще Богу помолись.
Щоб послав тобі ще сили
Стер прогрішення твої ,
Щоб тоті котрі гонили ,
Змінили помисли свої.

В тебе є благословення ,
На спині його ім’я.
І думки повні натхнення
Не сприймай же за сміття.

Досить по світі снувати
Ціль з проблемами мішати.
З гордістю роби усе ,
Що задумано… і все.
Я іду на відпочинок ,
Думаю ти зрозумів
І наступний дужий вчинок
не буде марнота й гнів.

В.
« я піду і чим по швидше
Щоб побачити її.
Не зупинять вдень примари
І злі демони в ночі.
Зрозумів чого живу
Хай я ворог , та все одно
В край до милої дійду.»
. . .

Частина 4.
« доля не завжди привітна
Бачить жаль та робить біль.
І коли душа розквітла
В рану засипає сіль.
Хоче днем нас подолати
Виморити темним дном ,
Із бажанням дарувати
Сумнів вимішаний сном.

І її не подолати…
З піднебесної мари
Зрозуміє слабість мозгу ,
Розмаїтої пори ;
Посилатиме подалі ,
Розмиватиме краї.
Щастя вміє дарувати
І нещасні , будні дні.

Хто зустріне в полі сонце,
Хто збиратиме росу ,
Хто захоче зрозуміти ,
Хто заборонить красу?
Де її таємний сховок ,
Де безмежність чистоти ,
Де дістати білий морок ,
Як здолати висоти ,
Красно вимитої морем
Бездоганністю і горем ,
Розбієнним , сизим валом
І самотнісним привалом ?
Де спитати ще поради
Шлях в перед , але без зради?
Чи існує хтось такий ,
Хто б усе зробив заради
когось ?
Я не знаю й що тепер?
Що терпіти , що приймати..
Що нести , що викидати
Із думок , із голови ,
Що бушує від журби…»

Так Ромель думав у голос
Розглядав місячний Колос
Й благодатністю прикрас
Прямував у світ, до нас !
. . .
Час минав , летіли роки
Переломно все мінялось
Все ще більше є мороки ,
Щось із людом божим сталось.
Розкидають міліони , міліарди забирають
Доки хтось пливе у морі, інші з голоду вмирають.

Всесвіт стався не таким ,
Що колись , добротворенний ,
Був послушний і смиренний.
Зараз не дружить з ніким.
Зрешта й ми перемінились
Бо у клітці опинились ,
Норм , табу , стереотипів
Перед грошами схилились.
. . .
Поміж двох світів є шлях.
Шлях широкий та прямий.
Він лежить у двох часах.
Час же вічний і складний…

Шлях між скелями простору ,
Що з каміння дорогого,
Бачить наскрізь всіх хто йде.
Шлях благання не прийме…
Там витають сизі хмари –
Духи світла і пітьми.
І лиш раз на 30 років
Мож потрапити туди.

По тім дивнім межигір’ям
Йшов Ромель , поміж камінням
Та на зламі двох часів
Він подумав і присів.

Запитав в поводаря :
«скільки часу вже пройшло ? ».
А йому той відповів:
« це не знає тут ніхто…
В цілім світі час прямий ,
Мов стріла летить за обрій ;
Тут же він дуже складний ,
Наче замок твоїх мрій. »

В.
« Звідки знаєш мої мрії ?
Звідки знаєш що і як ?
Дай мені свого знання..
Дай свій віщий , з крові , знак! »

Пов.
« Криком долі не повернеш
І не зміниш часу
Та й чи треба повертати ?
Одягати рясу …
Віяти кадилом всюди ,
Мож-не-мож – копити.
Яка користь з того буде?
Буде легше жити ???

Ні , не буде це все в тобі
Замками закрито…
Ти по божій є подобі!
Чом лізеш в корито?!!»

В.
« Як лукаво ти говориш,
Дати знак мені не хочеш.
То й не треба…

Що ж , пішли
В світ небесної роси. »

Пов.
« Не поспішай . Мене послухай!
Це не твій все звичний вимір.
Напрям часу нескорений …
Тож роби останній вибір.»

В.
« Йду в перед ! Уже все рівно
Куди закине мене час…»

Пов.
« Зараз ти відчуєш страх ,
Час полине в інший бік ,
Все зміниться на очах …
Та терпи…Ти ж чоловік!»

В.
« куди б я зараз не попав ,
Там буде мила і кохана
Моя єдина і бажана…
Яку усе життя шукав. »

Частина 5.
Ліс стояв дрімучий й темний
Сонце в день його не обіймало
Ніхто із нього не вертався..
Тут нечисті було чимало.
Нави в ніч на 25-те
Там збиралися співати
І свого вищого вітати
Біль з вогнем краси мішати.
Нави мали силу крові
І в закляттях виливали
Смерть від вічної любові
Тому , кого Перуном звали.
А Сваріг із своїм військом
Пильнував землі слов’ян.
Їх покликав сам Буян ,
Він все привів в життєвий стан.
. . .
А Ромель прийшов на світ
Посивілий від утоми.
Помішались два часи
Ось й закинули сюди.
. . .
На долині засніженій
Вбиті воїни вкидані ,
Вітром стомлені ,
Сонцем вимиті…
Білим снігом окутані.

Над одним похилилася ,
Стиха плаче Валькірія
І цілує зажурено
Вії всипані інеєм.
«Чом ти милий , коханий мій
Не беріг свою голову ;
Ти упав списом скорений
В ноги нашому ворогу…»

Стиха плаче Валькірія
Гладить кучері милого
Над залізом убитого
І повіки закутого.
. . .
Час порвався на шматки
І реальності казки
Розлетілись по простору ,
Мов барви дивного узору.
І світ ДУШІ , душі у світі
Повстав одної , краплі , миті
Ромеля кинувши кудись
В інший простір . Як колись…

До мрії треба йти без перепони ,
Бо шлях – це вічні перегони.
Із кожного життєвого знання
Берем шматок непізнання.

Засумнівавшись тільки раз
Він заблукав і втратив час.
По шляху простору світів
Тепер ішов куди хотів.
Він бачив танець мавок в лісі
Вогні купали – сині й чисті ,
Пустелі шепіт з вітром сильним ,
Та все ж тримався непохитним.

Вітер холодний віє в обличчя,
Біль , душевний біль кличе серце у забуття.
Він все життя надіявся на інше ,
Але мрії його вбило життя.

Д.
«Благав пощади – тебе топили ,
Бажання помсти тебе убили.
Але ти голову підняв
і «чашу» з гордістю прийняв.»

В.
« я ворог всім для себе катом ставши..»

Д.
«ти не змінив цих слів… – не буде вже інакше!
Від спраги помираєш ти над джерелом ,
Тебе приймають скрізь , але усім ти влом..
Бо лицемірство – людства нова мода,
Тебе забув весь світ – це твоя нагорода !»
. . .
Враз серця зов
Прилинув знов ,
І заболіло у грудях.
Відчув Він смерть в своїх вустах.
Гіркий ,немов полину сік ,
Стрімкий , мов водяний потік ,
Що зносив з світу в інший бік.

Це і була його мила ,
Сизоока , чорнокрила
І солодким поцілунком
Привітала та забрала.
І були вони щасливі –
Двоє вічних . І красиві…

Епілог
Не згадали люди ,
Ти ніде і всюди.
Не захочуть чимось
Втішити тебе…
Але вже не треба
Ти летиш до неба ,
На твоїй могилі
терен розцвіте…
. . .
Шум дощу , коли минає день
Нам несе слова пісень
Тих , що Ромель знов співає
Своїй милій. І ридає…
Має скоро знов іти
Вчити людство берегти
Добре , вічне і безмежне –
Це кохання незалежне.
. . .
Пригнобили тебе вчора
Зараз зброя й гул мотора.
І не знищити тебе –
Мертвих сила не візьме!

Ромель – білий демон ночі…

В ніч затьмарену пустотою ,
Він зійде разом з ордою
Чорних тіней і примар ,
що попадали із хмар..

Хто не хоче в мирі жити ,
Хто приходить щоб грішити ,
Проливати чисту кров ,
Хто не знає про любов…
Це до того їде вершник ,
Щоб віддати пеклу жертви.
Душу вип’є – тіло геть…
Тихо всюди – лине смерть !

Смерть душі , але не тіла
До нього він не має діла ,
Не сховаєшся ніде
Доки сонце не зійде.

На спині його ім’я ,
В Ольстері його рідня
Він ніде , але і всюди
Бо його збудили люди.


Сонце з Сходу засіяло.
Вершника й орди не стало
Тільки сіренький туман
У тім місці розставав.
Ставав краплями роси
Слізьми горя й пустоти
І оплакував усіх
Кого знов посилить гріх…
03.07.2007 р.



ДЯКУЮ!!!