весна

pes_gav-gav | 14 | Розділ: | 9 січня 2008 13:39

Майже Весна

Холодно. Ввімкнути б підігрів підлоги.
І забутись розпростертою на північ. Саме на північ, а не на захід, як я лягаю щоразу на підлогу при світлі свічки і запаху бананового мате. В такі миті мені бракує хіба що шоколаду і голосу, який я незрозумілим чином ототожнюю з голосом соліста гурту “Океан Ельзи”. Не якоїсь з моїх улюблених груп, а саме … – чи не тому, що цей голос для мене – рідкість. Рідкістю ще є все поп-улярне, м’ясо (і зовсім не тому, що я вегетаріанка), вчасний прихід (і зовсім не тому, що я не королева), зрада своїм смаковим, зовнішнім чи ідейним переконанням (або навіть відсутності цих переконань), відмова собі у купівлі сотої кофтинки або сотої пари шкарпеток і менше години на день перед дзеркалом. А тим часом давно не падав справжній дощ…
Зате я п’ю багато чаю, мало їм і мало сплю.
В сукупності весь колообіг процесів у природі взаємозамінний. А отже, не уявляти свого життя без червоно-жовтих зірочок, планет і сонечок та жовтих місяців на темно-синій постелі і без блакитної з великими мудрими і веселими очима ляльки Василинки, це те ж, що не уявляти його без глобуса, що наполовину ховається за принтером, а коли заплющити очі, то його і зовсім не видко.
І як так жити!!! Розпростерти думки вздовж витонченої руки, і найфанатичнішу з них втопити в мате. А коли буде булькотіти, заплющити очі, не бачачи глобуса, але чітко уявляючи океан. Фруктовий погляд на речі.
Безперервна постійна спільність з вічними сутностями і відчуттями.
Безперервні акорди, смугасті шкарпетки.
Шістнадцять кавових зерен, так дбайливо запитуваних при двох запалених свічках, так нічого мені і не сказали.
Все навколо пришпилене скотчем до стіни, наче власним усвідомленням того, що воно здатне щось змінити в моєму житті, але я ніколи цього не дозволю. Бо це неправда.
Боляче і набридливо робити вибір і за себе, і за оточуючих, але інакше ніколи не буде.
Я вперто бажаю змін і саме тому не дозволяю їм завітати у келію латиноамериканського національного напою, а лимонне сорго зовсім не здатне щось перетворити навіть тоді, коли свічки ще не запалені.
Холодно. Хтось втопить свою Весну, а я просто чекатиму, коли ж насниться бузок. Спина болить і писати зовсім не хочеться.
Багато хто спить о пів на другу.
Багато хто працює.
Дехто думає.
І тільки відсутність думки може спонукати писати “холодно”, згораючи від температури і від нетерпіння.
Я б здригнулася, якби зараз почула музику і заплакала б, якби почула голос соліста гурту “Океан Ельзи”.
Металевий дзвоник. Тисяча шістдесят вісім проблем.
Відсутність розуміння, самотності, тиші, вух. Розпростертий жаль минулої епохи творення снів горланить про допомогу, але мені сняться полуниці.
І я прокидаюся щасливою, з усмішкою на північ, без музики і без зайвих голосів. А марсельський цвіркун щовечора нагадує, що небавом снитиметься бузок і тоді, намальовані різними кольорами лаку, витончені пальчики вперше цього року знищать тендітний підсніжник, а за вікном розцвіте Майже Весна. Хтось співатиме, хтось радітиме, як дитина, мінятиме імідж чи гардероб, хтось банально закохається, якщо в цьому взагалі може бути щось банальне. А я небанально, хоч і як щороку, впиваючись незрозумілими пахощами відталого і визволеного простору, розхристана і розпелехана, можливо навіть – не по погоді – у сандалях, піду в сторону півночі і цілуватиму в’яле, вологе, приречене на спалення, руде листя на землі моєї юності в парку надрами якого бурлять залізні води.
Там Ніколи Не Холодно. Там Вічно Майже Весна.