життя набагато колючіше

капуста | 16 | Розділ: | 2 липня 2007 12:03

Ми йдемо широкою вулицею мого в дідька старого міста, де все от-от розвалиться на шматки. До біса багато туристів і той факт не може не денервувати. Часами мені здається, що їх рази так в три більше ніж нас, мешканців того смітника з купою старих будинків, де падають балкони і на голову сиплеться штукатурка. Чорна бруківка, наполірована кросами туристів так і виблискує, коли на неї зрідка плює своїм промінням сонце, що вилазить з-за хмари. Штиль. Просто ідеальний день для прогулянки. Ми ним нагло користуємось, позбавляючи асфальт невинності своїми кроками. Ми топчемо землю під собою. Посеред вулиці стоїть металевий каркас холодильника, без дверцят, взагалі без нутрощів. Смішно. Унікально. Ми йдемо далі. Через кілька хвилин, коли ми вже вмостились на деревяних стільцях і чекаємо на заморські кнедлики, мій погляд знов вловлює той холодильник. Три високі, висушені піском часу постаті кудись тягнуть його на возику. Його перевернули і нагодували кількома металевими, похрумканими іржою тазиками. Людям навколо смішно. Мені теж. Через кілька секунд чутно брязкіт металу об бруківку. То один з тазиків вирішив чкурнути кудись подалі. Мабуть, уявив себе сучасним колобком) люди аж заходяться заразним, трохи істеричним сміхом. Я розпливаюсь в усмішці разом з масою присутніх навколо мене. Тільки через кілька секунд я розумію наскільки все це глупо і жорстоко. Люди розлучаються з останніми своїми маєтностями лише заради того, щоб хоч якось вижити. Якась старенька сидить під церковю і просить милостиню. Мабуть, їй нічим поснідати. А мені часом не хочеться їсти і я кручу носом перед своїм обідом. Я ніколи не подаю милостиню. Але чому? Я сама не знаю. Десь я почула, що коли будеш подавати милостиню, сам згодом будеш її просити. Банальна і затерта логіка. До огиди, до сліз, до шмарклів які плавно стікають на мою майку. В якусь мить мені схотілось віддати їй свій ще не принесений кнедлик. Я б мабуть так і зробила, але старенька раптом підвелась і пішла. Мені чогось стало так сумно. А от і той кнедлик. Мені зовсім не хочеться ним давитись. Тепер. А ти…ми з тобою з різних світів. Ти переймаєшся тим, що не встиг вчасно оформити візу. Ми обоє прекрасно розуміємо що ми різні і що бачимось вперше і востаннє. Ти не той, хто мені потрібен. Майбутнього нема. Є лише зараз, але ти зайвий в мому тепер. І хоча паралелі перетинаються, ти не зможеш відчути запах моєї душі між написаними рядками. Ми ніколи не цінуємо те, що нам дано. В світі досить набагато гірших речей. А ти… ти не той…і я не та… Життя набагато колючіше.