Моє оповідання

киценя | 13 | Розділ: Творчість і мистецтво | 19 лютого 2018 22:42

Частина 1

***

Е чекав. О 5 ранку на березі Темзи було холодно і сиро. Їдкий жовтий туман крадькома залазив під одяг, отруюючи все навколо – брудні вулиці, гасові ліхтарі і діряві дахи будинків найбіднішого району Лондону. Але навіть ранковий сморід не заважав Е чекати – він знав, що з-за рогу зараз з’явиться Він. Він слідкував за ним кілька тижнів – кілька довгих тижнів голоду і спраги. Е добре знав, коли він повертається додому, і завчасно сховався в тіні багатоквартирної розвалюхи. Туман на протилежному кінці вулиці ворухнувся – Е збуджено покрутив циліндра і приготувався до нападу, напруживши кожен м’яз свого тіла, як дика кішка перед стрибком.

Розсипчасте світло ліхтаря впало на червону перуку і обличчя, біле від дешевого гриму. Костюм клоуна був зшитий з кольорових клапотів тканини, яка колись була чиїмось недільним вбранням. Діряві черевики, щедро натерті ваксою, голосно сповіщали вулицю про його появу. Клоун саме повертався з нічної вистави на Німфа-стріт, де щоп’ятниці збираються поціновувачі шалених розваг. Спітнілою долонею він стискав три шилінги – непоганий заробіток, якого вистачить на кілька гарячих обідів. Густий туман не завадив йому знайти потрібний поворот – ще хвилина, і він потрапить додому. Клоун зупинився біля дверей і намацував ключа в кишені, коли на його голову опустилося щось важке. Найогидніша лондонська вулиця занурилась в темряву.

***

– Сер Ендрю! Сер Ендрю, сніданок готовий! – Птішка одночасно любила і ненавиділа свою роботу. Енергійна і миловидна чеська емігрантка метушилась в їдальні, виставляючи на стіл свої кращі страви. Суботнього ранку вона готувала улюблені наїдки господаря – яйця Бенедикта і курячі крильця, намагаючись всіляко йому догодити.

Птішка любила Е безкорисною, майже материнською любов’ю, хоч він і був старшим за неї. Ендрю був першою і єдиною дитиною в сім’ї заможних землевласників – його численні брати і сестри загинули в немовлячому віці, не вистоявши в боротьбі з віспою, туберкульозом і стафілококовою інфекцією. Ендрю ж не брала жодна хвороба – його набурмосене личко завжди пашіло здоров’ям. До 6 років він не розмовляв – єдиним його словом було «Е» - так він називав себе і речі, що його оточували. Це прізвисько намертво причепилось до нього, як будяк, заплутаний у волоссі. Його так називали батьки, дворецький, вчитель у школі для хлопчиків, гувернантка Ізер і навіть садівник Гійз, якому для початку годилося б підстригти рослинність на тілі, а вже потім братися за кущі. І тільки Птішка називала його Ендрю.

– Сер Ендрю, ви повинні одружитися. Відколи ваші батьки перебралися в заміський будинок, дім став зовсім порожнім! Хіба вам не хочеться почути тупотіння маленьких ніжок? – Птішка не втомлювалась повторювати свої повчання з дня в день.

Е не відповідав. Він взагалі розмовляв рідко – його потребу в спілкуванні повністю задовольняли дві чорні кішки. Е думав. Кожна з його темних думок крутилась навколо його ранкової здобичі. Тремтячою рукою він повагом витер вуса і поспішив до підвалу. Кожна з кінцівок клоуна була акуратно розкладена на скляній вітрині 16 сторіччя. Якийсь предок Ендрю зберігав тут колекційну зброю – його ж пристрасть була зовсім іншою. В 5-річному віці Е виховував гувернер – француз на ім’я Д’орсіф. Мсьє Д’орсіф був суворим і винахідливим. Вечорами він одягав костюм клоуна і довго розглядав себе у дзеркалі, неквапно розмазуючи грим по кожному клаптику свого огрядного тіла. Звідки йому було знати, що мовчазний малюк Е ховається в шафі? Одного ранку Д’орсіф не вийшов зі своєї кімнати. Його не було в жодній з кімнат. 25 років тому французького гувернера оголосили пропалим безвісти.

***

Вулична торговка Кева перебралась до Лондону кілька місяців тому. Щоб прогодувати шістьох дітей, доводилось щоранку виходити на базарну площу і продавати варені сосиски. Вона арендувала крихітну квартирку в найбіднішому районі міста поблизу Німфа-стріт – вулиці, сповненої борделів, низькопробних театрів і найвигадливіших розваг. Щоночі тут відбувалися щурячі бої, вже рік як заборонені міськими законами. Цього ранку погода була особливо неприязною. Численні фабрики продукували отруйний смог, який, змішавшись зі смердючими випарами Темзи, обліплював вулиці жовтими хмарами. Кева тугіше затягнула накидку і пришвидшила крок. Раптом туман попереду ворухнувся – спочатку з нього виринув чоловік у костюмі клоуна, а згодом – високий джентльмен у чорному циліндрі. Ще мить – і клоун з глухим звуком повалився на землю. Кева пришвидшила крок.

***

– Містер Пухіні, сьогодні у нас зачинено! Джентльмени з палати лордів викупили дівчаток на всю ніч! Усіх!

– Навіть Аун Сі Лунь? Але вона моя муза!

Італійський письменник Пухіні розчаровано присів на сходи борделю на Німфа-стріт. Роман про японську гейшу досі не завершений, а він вже домовився з вуличними дистриб’юторами друкованої еротики. Здавалося б прибутковий бізнес, але не кажи «Гоп», доки не перескочиш! Пухіні запалив сигару і занурився в роздуми. Йому потрібні ілюстрації! В нагрудній кишені він намацав клаптик паперу з адресою дешевого художника. Господи, це ж найбідніший район Лондона! Але роман без ілюстрацій приречений на невдачу – надворі 19 сторіччя, читачі стають все вибагливішими і часто крутять носом навіть на якісну літературу. Пухіні кинув погляд на зашторені вікна борделю, зосереджено поправив вуса і занурився в жовтий туман.

***

– Містер Пухітун, сер… У нас цей… Проблеми. – Захеканий поліцейський виглядав збентеженим.

– Знову пограбування? Слімі, я працюю з документами! Розберися сам. – Голова центрального відділку лондонської поліції щоранку вислуховував звіти про численні крадіжки, бійки та інші ганебні злочини. Цієї ночі лорд Грійс задушив повію в борделі на Німфа-стріт у пориві пристрасті. Тепер йому, офіцеру поліції в третьому поколінні, якому вручала орден за особливі здобутки сама Королева Вікторія, доводиться заминати проблеми грошовитого збоченця. Чи такої кар’єри він прагнув?

– Ні, сер. Вбивство. Емм… Знову клоун. Вулична торговка бачила високого джентльмена з вусами і в циліндрі.

Пухітун відірвав погляд від паперів і почав розглядати власні долоні. Божевільний, що полює на клоунів, від яких не залишається нічого. Жодних слідів цілих 25 років. Він, Пухітун, як і його батько, ніяк не може впіймати цього покидька. Поліцейські, одягнені в костюми клоунів, ночами розгулюють по різних районах Лондона. Ніхто з них не постраждав, а нові жертви продовжують з’являтись.

– Сер, ми затримали одного. Його бачили на місці злочину приблизно в той самий час. По опису співпадає. Хлопці… Введіть!

Темний кабінет Пухітуна, окутаний сигарним димом, впустив у свої обійми високого чоловіка в циліндрі.

– Пухіні?!

*** Далі буде. ***