Рок-н-рол вмер. "Альтернатива" не народилася !

Давач | 0 | Розділ: Враження | 27 листопада 2003 13:46

Фестиваль “Альтернатива” проходить у Львові вже вчетверте. Попередні три виринали безсистемно протягом 90-х, залишаючи в пам’яті публіки щоразу глибший слід. Тож акція 7 грудня має певні традиції. І певну мету, - явну, приховану або ж навіть і несвідому, - показати, що в українській рок-музиці нічого за той час особливо не змінилось. Що й було успішно доведено.

---

Слово «альтернатива» означає інший варіант вибору. Справді: музика - альтернатива до тиші. Рок-музика - до попси, класики чи будь-якої іншої музики. Українська музика - альтернатива до неукраїнської. Нас часто закликають слухати її, вона ж бо своя-рідна, українська. Ще б пак: набагато простіше закликати до патріотизму, ніж довести на практиці, що наше є краще, більш вартісне за чуже. “Альтернативною”, якщо бути логічним, мусить називатися музика, відмінна від якоїсь основної, “мейнстриму”. Ось тільки здається мені, що нема в Україні мейнстріму. Тільки альтернатива. А ще, обираючи одне, відмовляєшся від іншого: отже, альтернатива завжди чогось коштує.
Цього разу “Альтернатива” коштувала 15 гривень. Можете назвати мене дріб’язковим, але це ціна не для Львова й не для акції, що претендує на горде ім’я “фестиваль”. Організатори концерту - мистецький центр “Компанія “Альтернатива” (саме так, з асиметричними лапками, хе-хе) - вочевидь переоцінили свої можливості, за що й мали лише напівпустий палац спорту “Україна” (в народі “Спартак”). Взагалі, на початку концерту в повітрі стояв важкий запах невдоволення: обшуками на вході, забороною покидати приміщення, пивом, розведеним водою до просто-таки непристойної міри. Хтозна, як би воно було, якби не Ромко Чайка в ролі ведучого. Це по-буденному вбране уособлення харизми з відвертим черевцем, залисинами, фірмовою борідкою й неповторними інтонаціями пурхало по сцені, застосовуючи весь свій потужний арсенал професійного оповідача, щоби тримати публіку в тонусі. Це феноменально, але всі - старші й молодші, братки “з районів” і неформали - стояли струнко, слухали уважно, дивились на народного улюбленця вдячно, сміялися з геть усіх жартів і слухняно перечікували технічні паузи між виступами, не вивалюючи юрбою до вестибулю. Такі дива у Львові робить тільки Сіґал. ОК, переходимо до концерту.
Відкриває подібні “солянки” завжди Група, На Яку Не Шкода Запізнитися. Цього разу це був новий проект “Морс”.
“Проект” - це зовсім не те саме, що “група”. Зверніть увагу на це гиденьке слівце. Якщо група - це творчий колектив, організований для креативної діяльності, то “проектом” зазвичай називають музичну формацію, зібрану за якимось певним принципом для реалізації чийогось наперед складеного бізнес плану з метою отримання прибутку. Говорячи про “проект”, мимоволі переходиш на хамський жаргон економічно стурбованих: “виділені під нього гроші”, “очікувані дивіденди”, “цільова аудиторія” тощо. Це все, звісно, реалії життя, але все одно неприємно.
На вокалі в проекті “Морс” - невиразна дівчина з невиразним вокалом, грають вони невиразну гітарно-електронну музику, словом, запізнитися на це не було шкода. Помічений був Орест Смішко на бас-гітарі. Добре. Проїхали. На сцені наступний “проект”: “Коктейль Молотова”. Вокаліст - дебелий, неохайний екс-“моторролівець” Сашко Буднецький. З українською вимовою в нього вже набагато краще. Співає без гітари, тому може стрибати по сцені. Грають щось на кшталт “сучасного комерційного панку”, особливо смішить людина за ді-джейською вертушкою, яка потрібна лише для відтворення так званого “скретчу”. Я коментую: це можна було робити двома шматками пінопласту. Ми сміємось і йдемо по воду (я не можу назвати це “пивом”, воно навіть не мало жовтого кольору). В спину нам Будецький волає:
Забий на все -
Це наше гасло.
Забий на все -
Життя прекрасне!
Авжеж, воно саме таке.
“Коктейль” відгомонів, я сподіваюсь на “Мотор’ролу” відразу, але на сцені лаштується “Джек О’Лентерн”. Цих унікальних у своєму роді хлопців часто використовують на подібних концертах для “підйому” публіки. Хоча мені здається, що вони все-таки радше клубна, ніж стадіонна група. Виступ одночасно потішив і розчарував. Потішив, бо таки вміють “джеки”, таки можуть, вигрібають по повній програмі. Розчарував відсутністю пісень з альбому “Там, де наше серце” (також відомого як просто “альбом”, який, до речі, давно став одним із найбільших українських дискографічних раритетів): цей матеріал не варто забувати, хоча веселі, простуваті “Це він”, “Де ти є” та інші хітові витвори сприймаються народом на ура. Маси посунулись до сцени, здираючи з себе верхній одяг і безтурботно кидаючи його на великі купи, попутно підспівуючи Рижому. Був помічений звукорежисер Войтюк у якості постійного музиканта (губна гармошка).
“Джеків” просять на біс (симптоматично, що нікого, крім них, більше не кликали) - вони співають ще щось - за ними виходять “Королівські Зайці”. Леся Герасимчук сама розуміє, що їхня музика - не для кількатисячного натовпу, розігрітого веселим рок-н-роллом. Тому вибачається: ми, мовляв, розуміємо, як вас напружують нові композиції, але послухайте. Нові композиції нічим особливо не відрізняються від старих, “Зайці” на великій сцені звучать і виглядають пласкими, недоречними. По чотирьох піснях остання - “Прости, лечу” - начебто загальновідома, але ентузіазму не викликає.
Тоді “Вій”. Дуже довго лаштуються. Публіка скандує: “До-брий-ве-чір! До-брий-ве-чір!” - Дмитро Добрийвечір поважно всміхається, він - “гуру язичницького року” і приймає народну любов як належне. Сашко Власюк крутить ручку ліри. Вони починають із довгих нових пісень (люди кажуть, новий альбом “Хата скраю села” - суцільне розчарування після “Чорної ріллі”). Люди просять “Змію”, “Очі відьми”. Добрийвечір ображено киває: буде вам, буде. “Як летіли бугаї” - дуже гарно, містично. “Колискова для лялькових немовлят” - драйвова й корисна, як з огляду на недавнє свято української армії (6 грудня - хто ще не запам’ятав), так і через загальний дефіцит пацифізму в нашому житті. Це все, до речі, можна скачати на http://www.viyfrom.kiev.ua/. “Хата скраю села” - пісня з претензією на публіцистичну гостроту. Але найкраще звучать таки “Очі відьми” зі “Змією”: нічого не змінилось.
“Вій” просять потягти подовше: хтось там не доїхав. Залом іде чутка, що “Скрябіни” не приїхали взагалі. Чайка її старанно спростовує, поки на сцені лаштується “Мотор’рола”.
В “Мотор’ролі” тепер головний колоритний Сергій Присяжний, Сєня. Він, до речі, дуже навіть непоганий гітарист. І вокаліст нічого. Гітара, бас і барабани - цього цілком досить, аби грати простий гітарний рок, музику безсмертну і вічно молоду, завжди популярну й потрібну публіці. А в “Мотор’роли» - аж дві гітари, тому тримаються хлопці гордо. Але старі пісні грають. І “Зранку йшов дощ” у новому виконанні все одно звучала краще за все інше, навіть за “Не дзвонила, не заходила” (новий хіт, на який покладені великі Сєнині сподівання). Одним словом, нічого особливо не змінилось і тут.
На цьому місці мені починає несамовито хотітися, щоб на сцену вивалився хтось зовсім незнайомий і заграв щось зовсім незнане. Все “нове”, що нам пропонує сьогодні так звана альтернатива - це більш чи менш добре переспіване старе. Буркотіння старпера, яким видаються мої елегійні описи сучасних тенденцій, є насправді добре закамуфльованим розпачем. Лабати п’ять, десять років один і той самий тупуватий ґранж і годувати піпл піснею “Зранку йшов дощ” - погано. Понаписувати десяток нових таких самих опусів і заграти їх замість перевіреного часом матеріалу - теж не добре. Я не кажу, що в життєвій лінії кожного музичного колективу мають щороку траплятися революції, але тут, перепрошую, немає навіть еволюції. Менше з тим. Чайка довго вмовляє людей потерпіти ще трошки, на сцені шумно випускають димні гази, розставляючи апаратуру. Синтезатор фірми Korg називається “Karma”: дуже промовиста назва для інструменту, за допомогою якого невдовзі група “Скрябін” заподіє собі маленьку смерть. Цього літа Кузьма в черговий раз “оновив” склад групи, залишивши тільки Льошу Зволинського. Особливої різниці не відчувається. Зваля традиційно грає дуже добре. Клавіші вже давно не чути. Барабанщик ховається за тарілками. Кузьма викотився на сцену дзиґою. Він захриплий, застуджений, нетверезий, веселий. Він нявкає. Нявкає. На початку традиційний “Бультер’єр”, потім уже звичні пісні з останнього альбому “Натура”… “Скрябін” оголошений хедлайнером фестивалю, але народ поки що не в захваті: “Натаху” давай, “Натаху”.
Вони вже багато років так кричать, точніше - від 1999-го, коли вийшла “Спатанка №1”, що закріпила за “Скрябіном” несподівану славу “групи, яка співає пісню про Натаху”. Але Кузьма завжди дипломатично уникав виконання безсмертного хіта, записаного по п’яні синтетичним проектом “Сині каштани” у складі Андрія Підлужного й Шури. Але на цей раз, очевидно, планувався хід конем. “Натаху” в студію, панове.
Під час першого у світовій історії виконання “Натахи”, цілком імпровізованого й дуже пасіонарного, з мого трагічного виразу обличчя можна було ліпити посмертну маску. Ніхто, втім, на це уваги не звернув, бо публіка була абсолютно щаслива. Мої молитви про щось нове були, очевидно, невірно потрактовані в небесній канцелярії. На прощання було виконано ще один хіт усіх часів і народів, “Танець пінгвіна”, під який Кузьма залишився з оголеним торсом і знову згадав добре ім’я Натахи: “Я бачу їхні руки, я бачу Натахи губи”… Стає цікаво: що ж буде з ними за рік, два, три?
Але гаразд. Кінець уже близько. Закривали фестиваль “Кому Вниз”. “Се-ре-да! Се-ре-да!” - це натовп. Середа такий самий, як десять років тому. Монументальний. Сфінкс. Слава нації, хлопці. Благословен будь, Львів. Місто справжніх білих українців. Мені, як несправжньому й небілому українцю, трохи прикро. Але навколо нас гуртуються самі справжні білі. Вони стрижені під машинку, їхні руки піднесені в радісному “зіґ хайль”: слава Нації, слава “Кому Вниз”, слава Микиті Швачці.
Антифашистом, я думаю, має бути кожна нормальна людина. Тут немає нічого ганебного, і було б цілком доречно піддати “Кому Вниз” нищівній критиці з обмазуванням дьогтем за всіх цих “білих українців”. Але не думаю, що Середа когось убиватиме. А ось молодики, які протягом виконання пісні “Птаха на ймення Нахтігаль” не зводили зі свого бритоголового кумира палаючих очей, виструнчившись у “зіґ хайлі”, - можуть. І не обов’язково за ідею, і не обов’язково ворогів. Тому було трохи страшно.
“Кому Вниз” не міняються, бо мінятися їм не можна. Вони потрібні саме такими, які вони є. Енергія Середи вражає, від голосу хапають дрижаки, ритми музики - заворожують. “Микита Швачка”, “Мамай”, “Шива”. Пара нових пісень для різноманітності (щоправда, жодної різноманітності, бо різниця непомітна). Коли “Шива” кінчається, ми з жахом помічаємо, що цей марафон тривав п’ять годин.
На біс “Кому Вниз” ніхто не кличе. Люди заклопотані пошуками своїх кожухів у купах на підлозі, цілунками, допиванням пива, вони діляться емоціями й поспішають якнайскоріше покинути “Спартак”, поки є шанс встигнути на маршрутку. В вухах ще гуде вбивчий бас героїв української готики.
Вони обіцяють нам п’яту “Альтернативу” навесні. А ну ж бо, спробуйте.

Отар Довженко