фестиваль “Sound of Youth vol. 3 hip-hop format”
madness
| 15
| Розділ: | 20 червня 2007 16:09
Що таке російський шансон - я знаю зі щоденних поїздок у львівських маршрутках; що таке канадський пост-рок - я знаю завдяки непосильній праці друзів, які змінюють в моєму плеєрі останній альбом “A Silver mount Zion” на невидані студійні коливання тектонічних плит у виконанні “Lullabye Arkestra”; проблему з незнанням брит-попу надолужив самотужки, закупившись добрячою збіркою меломана-бодібілдера, який, переїжджаючи до Києва, не збирався тягнути в столицю все, роками нажите; а от що таке львівський хіп-хоп - довідався я зовсім недавно. Сталося це не без участі добрих людей та сил трансцендентного характеру, які змусили і дозволили витримати вечірню сауну в одній з левандівських маршруток і таки дотягти ноги до Повітряної 20, щоб на власні очі переконатися, в чому ж той “сир-бор”?
Організація цього разу кульгала на обидві ноги, бо коли в 20:20 я чемно зайшов в зал - на сцені тягали шнури, дядечко за вертушкою шматував тренувальні скрейтчі, а польський репер напружено чекав, тарабанячи в мікрофон чітку з шестизначним набором шиплячих. Довелося взяти пива і ще добрих пів години оглядати публіку, яка, ну, дуже вже в’яло збиралася. Зважаючи на відсутність друкованих афіш і сякий-такий інтернет-піар, за великим рахунком прийшли “всі свої”, такий собі хоп-корпоратив по-львівськи.
Далі сумніше і безпросвітніше. Хлопаки одні одних змінювали на сцені, читали і вдвох, і втрьох, і дівчат на підспівку витягували, і самих дівчат залишали. І фінти ніби відпрацьовані, і сотні разів за океаном натаскані, але все мимо лузи. Товариство “Lemberg Family” виглядало вбого і непереконливо. Прості, як залізнодорожна шпала біти, на які накладалася чітка, створювали враження клонованості й сухості, а мелодичні приспіви були настільки розмазаними, що ставало нецікаво вже після першого стовпчика. Про співи дуетів і тріо, - окрема розмова: на порядку денному питання простого музичного слуху, бо в більшості товариства його просто немає. Під свій шматок більшість “Lemberg Family” відпрацьовує терпимо, а от коли доводиться відчитати з секундним запізненням, чи просто зробити видимість співу в два голоси, тут починалися проблеми, які псували враження навіть від зовсім непоганих в загальному заліку композицій. Публіка, яку, як зазначено, складали “всі свої”, реагувала ну дуже мляво, чи то всі вже все давно чули, чи це якийсь такий етикет в хіп-хоперів місцевого цеху - цього я точно не скажу.
Поводження на сцені, за маленькими виключеннями, виглядало таким недопрацьовано-шаблонним, що в порівнянні зі звичайною вуличною ходою заокеанських чи російських майстрів, та й чого ходити далеко, в порівнянні зі сценічною роботою того ж Фоззі, виглядали, як мурашині перегони на іподромі. Намагання здаватися вихідцями з “West side”, намагання своєю поведінкою переконати всіх в тому, що деякі з четвергових читців мало не виросли в одному під’їзді з 50 cent, “палила” хлопців на місці та виглядала звичайним “пацаватим” кітчем. Дівчата, з якими спочатку звукач провів урок “нормального” співу в мікрофон, виглядали настільки пафосно і звучали настільки паскудно, що викликали звичайну реакцію організму, яка буває після слухання, розкладеного на чотири голоси “Каменяра” у виконанні хору десятикласників сільської школи під керівництвом вчителя музики і трудового навчання – хочеться або плакати, або сто грам випити. Останньою краплею загального двістіграмового гранчака сліз горя і розпачу стали самі композиції. Ну, народ, як Ви вже такі композитори-мультиінструменталісти, то напишіть мелодію з хуком, звичайним простим мелодичним хуком, який би чіпляв і тримав ще пів тижня, а не падав під моніторні колонки з останнім бітом пісні. Єдиним, хто в той вечір виглядав достойно, був басист нині вже покійного гурту “Лузер”, хлопака і відпрацював добряче, і не провалювався на чітці, і тексти з нормальними римами, а не дієсловами в кожному з чотирьох рядків, і подача була не навантажуючою - все було відверто і по-чесному.
Ну, а, невідомо яким чином потрапивши в лайн-ап хіп-хоп фесту, музиканти гурту GODO показали, як брати слухачів на чужому полі голими руками. Хлопаки в чотири пари рук зібрали найбільшу кількість активного люду, який танцював під наелектризовані оскаженілі ритми. Було весело спостерігати, як пара дівчаток наввипередки одна за одною прилаштовували бі-бойські рухи під позитивний психо-фанко-ф’южин GODO. Начинивши сет перевіреними бойовиками, без жодного перепочинку на повільні речі, Павло, Андрій та компанія, мов бластерами, добивали розсипаний по “Далі” люд - такт за тактом, ритм за ритмом, нота за нотою - за що і отримали єдину в той вечір мінімальну вдячну овацію. А всім іншим, як казали латиняни: “Dixi!”