Рима є?

Rocksolana | 21 | Розділ: Творчість і мистецтво | 19 квітня 2012 1:05

Тема давно зворушена,і не закрита.Просто люблю коли творчість-критикують.Покритикуйте і мою.

Тепла, моя чашечка кави
Єдина в світі,що не зрадила іще,
Тобі й мені,у цьому світі місця мало
Та залишись зі мною ти все ще.

Не захолола,чашечка моєї кави,
Усе ще тепла,вже не алкоголь,
І не лукава,вже не хоче слави,
Хоч чашку кави випити дозволь.

І вже така холодна,не вогонь,
Та чашка кави на моєму підвіконні,
Я відчуваю все тепло твоїх долонь,
І памятаю я ту чашку до сьогодні.







Хочется кричати про себе
Щоб бажання просто заявити
Де ти моє небо,тебе треба
І я знаю,що не уявити.

Задумуюсь,і пропадають рими
Листок і пера,більшого не треба,
Я пишу букви,ріками стрімкими
Навіщо треба вже твоя потреба?

Прокурене волосся,пахне димом,
В душі навіки вселений вже смог,
Не змити з серця бруду,навіть милом,
Я не веду з собою власний монолог.

І вже не треба дарувати білі квіти,
Ромашки,що душі моїй близькі,
Набридло всі слова ті шепотіти,
І викидати їх в рядки вузькі.





Холодною прийшла до нас весна.
Порівнюю-така як осінь,
Заполонила серце моє тишина,
І вплела свої віти в мої коси.

Мені так холодно і пусто,в твому домі
Що руки й ноги клякнуть на алтар,
І не пробєтся в чорні вікна світлий промінь.
Його закриє паводок із хмар.

Закрию думку свою,темними гріхами.
Долонями вогонь затру до пеплу,
Я не відчую більше те тепло від мами,
Та де я? Може бути й пекло.

Я божевллю не дозволю панувати.
У мому серці,й глибоко в душі,
Не дам себе у шати одягати
Нехай! Залишусь у глуші.

Мандрую я доргами з росою.
Стираю босі ноги,кров так кров,
Та я її омию знов грозою,
в якому напрямку мій дощ пройшов?

Не думаєте ви люди,вічно вголос,
Чого вже ваші мудрості? Не варті.
І я говорю кволо-вкволо.
Моє життя,не ваше є на карті.





Коханий мій,весняний вітер,
Подуй,нейтралізуй письмо й листки,
Навіщо ж ті стопки із літер,
Навіщо ти заманюєш в пастки?

Бумбоксом я лікую свої нерви,
Найкращій подрузі,кидаю тупо смайли,
Навіщо треба ці тупі маневри?
Що допоможуть знов піти негайно.

Ніхто не в змозі зупинити біт цей,
Із сотень звуків,виберу його,
Чи вилікує душу він від панацей
І від бажання музики вже переспілого.





Реальна нереальність мого мозку,
Але насправді вже вона існує?
Чи вона нача свічка з воску,
Уса на мому лобі констатує.

Реальна нереальність Львівських вулиць,
Така мінлива,як погода восени
І ті ідеш по них немов прибулець,
Достатньо вже вникати в мої сни.

Реальна нереальність цього світу,
Фарбована,закинута у сніг,
Нема для неї букви з алфавіту
Ти знав чого не мав,чого не міг.





Закрий усе що маєш ще відкрите,
Забудь,і викинь всі старі думки,
Ти вартий більшого в цім світі дикім,
Скоріше,розпутуй спутані нитки.

Я вірю в тебе,вірю,до загину.
І ти повір у себе хоч на мить
Я знаю,ти не є проста людина.
Ти всесвіт,що в секунді закипить.

Ну а тепер,коли поезія скінчилась,
І всі папери хаосом знесло,
Скажи мені так щиро і не криво
В душі своїй вже впевненість знайшов?





Ви знаєте,не люблю парасольки,
Занадто пафосу вони в собі несуть,
Мені здаєтся що вони на дольки,
Відділюють і правлять в тихий путь.

Аксесуар,такий що зовсім не потрібний,
Ефектно я прокручую в руці,
І зависає він в повітрі здібний,
Лишаючи над пальцями синці.

Навіщо ці мішки над головою,
Не хочете ходити по воді,
Не чуєти ви грім перед грозою,
І як раніше жили ви собі?

А я люблю дощі до тої міри,
Що в рукий парасольку не беру,
А ви добродій,й пани зневіри,
Візміть хоть крихту наміру мою.




Прости мені за те що я каштанчик,
Така колюча,й гостра на язик,
Та я люблю тебе і це вже значить,
Цю фразу я говорю не для всіх.

Прости мені що я не зовсім модна,
І що в кишені не вібрує мій айфон,
Душа моя голодна і холодна,
Закутай же мене у теплий льон.

Прости мене за те що дуже горда,
І не впускаю річку в мої береги.
Та все ж таки я дуже дуже добра,
Але тоді коли захочу.так як ти.

Прости мені що я високомірна,
Ну як той чай,що на плантаціях-Цейлон,
Скоріш за все,я квіточка покірна,
Задаєтся що я гнуся як картон.

Ти вибачай.що люблю я ховатись,
За вітами плакучої верби,
Не буду я до тебе озиратись,
Бо я не хочу щоб то бачив ти.

Пробач,що списую папір даремно,
По десять копійок за аркуші,
Та знаю.що коли настане темно,
То я засвічу ними вісь душі

Пробач,що це пишу так окаянно,
При світлі похололої свічі,
У закутку із всесвіту таємно,
Так хочу щоб почув слова мої.





Ти все таки лишишся власністю,
Моєю такою власністю,
Не дивллюсь на шлейф із прекрасності,
Не треба вже шарму для власності.