Трошки моїх віршів

doorsof | 81 | Розділ: Творчість і мистецтво | 16 червня 2010 11:09

театр

І поцілунок, перетвориться в яд
І залишиш в мені, електричний заряд

Мені не дають, дописати слова
Віднайти, в собі нові відчуття

Або старі, найти, відкопавши
Чи закритись навіки, пропавши

Просто я, щиро посміхатися мушу
Та попіл з очей, застелений, струшу

Театр фантазій, створений мною
Не покажу нікому, застелю собою

І затанцюють актори, що в серці сидять
І чути буде, як глядачі закричать



візьми квиток…

не плач маленька, я заберу тебе з собою
ми сядем в перший ряд,
музика зі сцени литиме гарячою водою
ти кричатимеш за розпечене лице хапаючись
ми сядем в перший ряд,
не лякайся, побачивши мене, обертаючись
мої очі світяться, я знаю що буде далі
ми сядем в перший ряд,
ти горітимеш в брильйантовому залі
розглядаючи шовкове тіло, в дзеркалах неба
ми сядем в перший ряд,
не бійся темряви, не треба
закрий за нами двері, більше нас немає
ми сядем в перший ряд,
між деревами найди пластинку, чуєш звук лунає
ритми сонця, в своїх руках тримаєш яд
ми сядем в перший ряд,
я притягну місяць, ми біжимо в чарівний сад
твої босі ноги, відбивають ритм танцю дикого
ми сядем в перший ряд,
бачиш, не стримати поклоніння пристрасті великого
бірюзові листя, шкіру гладять
ми сядем в перший ряд,
метелики червоні тобі на вухо шепчуть, радять
починай!
твоя тінь крутиться між нами…мою обвивши…
ми сядем в перший ряд




сходи

Хто думає шо впав, піднімаючись по сходах мрій, бажань
З’їхати на перилах, вниз, закрити коробочку страждань
Посміхнутись другу, потискаючи руку і кажучи привіт
Забути муку, розказати історію свою і шо ти думаєш про світ
Прогулятись нічним містом, розглядаючи побиті ліхтарі
Йти повільно, дивитись вгору, обминаючи тріщинки в землі
Присісти на маленьку лавочку, в провулку між старенькими домами
Закурити сигарету, пускати дим, гуляти між думками
Вночі, випивши гарячого чаю, загортаючись в ковдру стареньку
Так ніжно скрутитись калачиком, у вісні побачити історію новеньку
І буде наступний день, прозорий, чи може темний, наповнений собою
Раптом розумієш, йшов сходами у гору, а стоїш вже над горою




театр

І поцілунок, перетвориться в яд
І залишиш в мені, електричний заряд

Мені не дають, дописати слова
Віднайти, в собі нові відчуття

Або старі, найти, відкопавши
Чи закритись навіки, пропавши

Просто я, щиро посміхатися мушу
Та попіл з очей, застелений, струшу

Театр фантазій, створений мною
Не покажу нікому, застелю собою

І затанцюють актори, що в серці сидять
І чути буде, як глядачі закричать





з неба

Я боюсь створити. новий образ у словах
Я часто боюсь, та прийде той час
Коли ти будеш, невгамовно щаслива
І немов пташка, до годівниці прилітатиме кмітлива

І немов, не страшно нам, відкриті штори
І дихати немов би легше нам, розійшлись затори
І світло сонця, а не лампи, гладить наші лиця
І та, що з неба, не зруйнує годівниці, птиця

Те що з неба, називається, словом… слово
Те що з неба, навіть в темряві кримезній, кольорово
Те що з неба, дає сили підійматись
Те що з неба, не дає їм… розбиватись

А я боюсь, так часто і повітря жадібно хапаю
А я сміюст так… часто, дико, ніби помираю
А я плачу щиро, тепла дотик пронизливий відчувши
А я не зрозумів нічого, за час свій на землі проживши…

Тільки відчуваю цю цікаву річ…
Ці слова, забігають в серце, там гуляють цілу ніч…





я горю…

Палаючий рай, мої губи облизують змію

Я граюсь з нею, свободу в ній найду

Сховаєм весь страх в скляний бокал

На брудершафт, підпали запал

Ти будеш відчувати гіркий смак

Бачиш посмішку, ти живеш, це твій дах

Шо буде далі? втопишся у ванні із вина?

Чи може теплий душ, жива вода

Роздертий одяг, плаваючий погляд

Буде битись серце, відчуєш спогад

Джин питає про бажання

Розпалить він любе твоє зізнання

А ти будеш сміятись відчувши…

Як по шкірі стікає дихання його…





воскові фігури

Я не поет, я так… я розважаюсь…

Я створюю образи людей, втілені у воскових фігурах
Відчутні, лиш сліпим, у радіусі кілометра
Намагаюсь задушити, свою гордість, та картина мого «Я» вже стерта

Алкогольний деліріум, коли кричу я, трясеться Вавілон
Розбиті вікна, осколками порізані, реальності
Найшовши восьму ноту, тремтячими руками, ламаючи фортепіано,
Прийде кінець, моїй діяльності

Жадоба, здусить тих, хто місця займає, сидячи на тронах
Їм не досяжний, світ моїх фантазій, лиш золотом голови їх вкриті
А я розганяю свій мотор, педаль на овердрайві, очі вже закриті

І вибухи, подібні ядерним, експерименти над людьми
Маленькі діти, розбігаються, втікають від вогню шаленого
Там де війна, там не віднайти, навіть частинки кінодрами, горя пекельного

Хто шукає правду, той її найде, здмухнувши пилюку зі старої скрині
Та стане страшно, наступну сторінку відкривати
Краще лягти на дно, закрити штори і тихенько засинати

Хай присниться сон, де ми, живем в любові
І прокинувшись, заплече той, хто зрозуміє, це був лиш сон
Розкриє руки і голосно в небо закричить: «Не скинути вкритих діамантами, корон»

Не побороти своє бажання, мати владу і дивитись зверху
Наступні акорди, йдуть в мінорі, органний зал, тремтить в екстазі
Не померти, тій що в нас, подібно… вічний двигун… заразі…

Я лиш доп»ю, останній алкоголь…
І хто скаже, що дурак… нехай… сховаюсь

Я не поет… я так… я розважаюсь….