Ірена Карпа:

Давач | 3 | Розділ: Інше | 30 березня 2005 0:21

Декілька тижнів тому в "Ляльці" відбувся концерт модної групи "Фактично самі", який викликав досить різну реакцію у різних людей, що було помітно по коментам на форумі. Думаю, багатьом буде цікаво почитати післяконцертне інтерв'ю з Іреною Карпою. Дівчиною, яка того вечора багатьом зірвала дах й додала купу енергії, а занадто заздрісних заставила плюватися своє заздрістю на форумі цього сайту.
В порізаному варіанті це інтерв'ю подане в журналі "Експрес Сool". Тут можете почитати відповіді на всі питання

---

-- Яким бачиш свого ідеального слухача/читача?

-- Вільним. Здатним самостійно думати, гостро відчувати, відрізняти гівно від лялі. Він постійно в пошуці, не зупиняється на досягнутому, щоби не тонути у власній тупості. Підтримує у собі вогонь. Конфліктує з суспільством. Вперто йде до досягнення мрії, і в той же час розуміє всю сміховинність своїх намагань, через що не запарюється, коли щось не виходить. Будує себе, відчуваючи плин обставин, намагається ловити Божий струмінь стосовно свого життя.

-- Чи доводилось виступати перед тупою або ж невдячною публікою? Які при тому панують емоції серед вас на сцені? Хочеться зацікавити слухача чи зійти зі сцени?

-- Варто бути професіоналами в контакті з публікою. Навіть коли перед нами бидлюгани -- як то було на одному з останніх концертів у Москві, під час революції, коли ми грали, вбрані в помаранчеве, а з залу нам верещали „Януковіч, Януковіч” -- факи ми тикаємо досить професійно, а не просто втікаємо там зі сцени, як засоромлені діти. Тим людям, правда, і так уже нічого не поможе -- але ми, принаймні, спробували їх роззомбувати. Після концерту все одно підходять „палабизацца” і кивають гривами: „М-да, украінскіє групи всьо-такі на трі галави више наших…” А то, бляха. Там таке убожество в клубах -- я про апаратуру -- що будь-яка занюхана київська лабушня здасться Карнегі-холом…

-- Ти частіше буваєш за кордоном ніж в Україні. Яким чином тоді створюєте музику в "ФС"? Хлопці пишуть оранджменти, а ти як приїжджаєш пробуєш щось наспівати чи якось інакше?

-- Останнім часом я, здебільшого, залипаю на рідній земельці, а як від’їжджаю, то не більше, ніж на місяць. Ну, як -- пісня хапається з повітря, намотується на котушку в голові, осідає там, витрушується. Якщо справжня -- запам’ятовується вся й одразу, забулася - значить, така й пісня була. Потрапляю до Києва, йду до Артура, вию-повиваю, він хапає ідею, робить музичку, Артим підключається, а далі все за інструкцією. Буває, що хлопці першими роблять музичку, тоді мені треба щось наковбасити під нею -- роблю. Але так уже трохи складніше. Типу, „заказняк” виходить, а це вже додаткові зусилля.

-- Можеш трохи розповісти про свою роботу за кордоном? Що саме в ній тебе зацікавило?

-- Можливість відкривати інакші моделі суспільства. Досвід відмінної культури. І сама робота (семінари з прав людини для секс-меншин, екс-проституток, трансвеститів, контр-культурних митців, тощо) також.

-- Твої текти несуть певний меседж до людей, чи вони є твоєю особистою лірикою?

-- Ну ясно. А чиєю ж іще? „Курва” - це моя стьобна особиста лірика, „Ло-Фай” - символічна.

-- Маючи мільйонний контракт не хочеться кинути все й зайнятися лише музикою? Знаю, що ти крім того ще дописуєш в журнали, ведеш передачу на ICTV, та є, як всім відомо, письменницею.

-- Навіщо себе в чомусь урізати? Що за гон, що людина повинна займатися лише чимось одним? Якщо Бог дає тобі різні здібності і можливості, гріх у себе їх відбирати, бо так хтось сказав. Людина Ренесансу цим зовсім не парилася. Да Вінчі ще й космічні кораблі конструював, і це нікого не дивувало. У нас Артим є стовідсотково ренесансною людиною -- музикант, звукорежисер, кліп-мейкер, психоаналітик, автор магістерської зі стилістики англійської мови для своєї гьорл-френд, помічник у моїй магістерській з аналітичної психології-мітокритики тощо. При цьому всьому він інженер якоїсь нафтовидобувної холєри.

-- Будучи на концерті, помітив, що ви виступали в сценічних костюмах (для "Ляльки" то досить незвично). Вам хтось проектує цю стилістику, чи це є ваші особисті ідеї?

-- Ну, для Львова я старалася. Хотіла зробити людям приємне. Люди вирішили (не всі, а окремі довбограї-невдахи), що я вийобувалася. Цікаво, чим? Ну, добре, не вписалася я в канони одьожки „львівшької рокерші” - розтягнутий светр, видуті на колінах джинси, старі потоптані черевики. Образила, панімаєш, „естетів”. Хай вкусять мене за хуй і йдуть помирати під сходами, бо вони непризнані богемні генії. Бляха, жалко пацанів. Однак були й просунуті люди на тому концерті -- не зашугані, не заздрісні і не затуркані. (Див. „ідеальний глядач”) От для них те все й робилося. І шкода що той бісер докотився до свиней.

А ідея була суто моя і моєї подруги Каті. Кринолін на джинси і червоні кеди - це весело. Когось ображає те, що не влізає в його вузький лобик -- це сумно.

-- На концерті помітив на тобі безрукавку (Чи що таке було :)?) від "D&G". Загалом, яким речам, фірмам, стилітиці надаєш перевагу? Що впливає на твій стиль?

-- Ця безрукавка називається „корсет”. Я ж типу принцеса була. На бренди мені плювати. Вбираю те, що личить. Мені не розходиться, чи це „Дольче і Габана”, чи секонд-хендівська шмутка, розписана чиєюсь креативною рукою. Ношу зручний одяг, спортивний здебільшого. Дурнуваті вбраннячка придумую сама, а кравчиня шиє. Остання придумка -- червоний піджак зі швами нагору, на ньому салатовий плюшевий зайчик, а на зайчику значок „Crazy Bitch”. Мені подобається вулична мода. Шизофренічні кольори. Так япохи люблять вдягатися у своєму „froots”. А на стиль впливає настрій актуального життєвого періоду.

-- (Плавний зсув теми в бік літератури.) Коли відбулася твоя перша проба пера? Як так сталося, що з часом ти стала письменницею?

-- Не з часом. Я завжди писала і завжди мріяла стати письменницею. А мріяти - це вже наполовину бути. Велетенський вплив справили на мене твори геніального Всеволода Нестайка. Хотіла дуже стати дитячою письменницею -- але то вимагає куди більшого таланту, ніж писання адекватно своєму вікові.

-- Як до тебе в дитинстві ставились шкільні вчителі з літератури? Чи могли вони передбачити, що Ірена стане популярною письменницею?

-- Дуже добре ставилися. За що я їм вдячна. Людину програмують в дитинстві або на „переможця”, або на „лузера”. Втім, у другому випадку вона може піти шляхом супротиву і вийде класична історія Попелюшки. Щоправда, я би злих сестер ліпше замотлошила, ніж поженила на баронах :). Вчителька мене хвалила і пророчила участь в олімпіаді з української мови в секції „журналістика”. Звучало тривожно і захоплююче. За компанію почала мріяти стати журналістом. І писала твори по 16 сторінок про діток свого класу. А заздрісники шипіли: „Я тоже так можу. Начиталася Нестайка!” Але чогось не могли. Дивно. В кожному віці з таким стикаєшся: людці так люблять пообсирати чуже досягнення, і так не люблять відірвати від поверхні свою дупку, аби хоч щось зробити самому. Так і сидять, поки заздрість не зжере їх заживо, як глисти.

-- Взагалі, якою ти була в дитячо-підлітковому віці? Чи на той час були в тебе якісь ідеали, до якої субкультури ти відносилась, чим думала займатись в майбутньому?

-- В дитячому віці була товстою й задумливою, в підлітковому - проблемною і борзою. Чотири роки була капітаном команди КВН. В 16 років зневірилася в попсі і поначіпала на себе фєнічок. Ходила, уродка, в джинсовій сорочці і бандані. Тоді це здавалося крутим. Слухала якийсь російський відстій типу „Чиж и Ко”. Страшно? Ну, потім прийшло ВВ і моє життя змінилося з першим попаданням на їх концерт. Коли недавно до нас на концерт прийшов Олег Скрипка, я, обіймаючись із ним, замалим не розплакалася -- такий от потужний секс- і муз-символ дитинства.

-- В своїх книжках ти проводиш часткові паралелі з своїм життям. Чи будеш надалі вкраплювати частинки свого життя в свої твори чи в наступних твоїх творіннях трохи від того відійдеш? Чи є вже ідеї, або замальовки до наступних твоїх творів?

-- Творчість повинна бути неконтрольованою. Якщо це творчість. Як тільки вимальовуєш у собі „задумку” -- гівна той твір у тебе буде вартий. Не можна зарікатися чи планувати щось у таких справах. Тут уже Богу вирішувати, що з тебе далі буде.

-- Твої антимейнстримові книги й музика стають все більш популярними. Не боїшся стати частиною того проти чого йдеш?

-- Ні. Суспільство повністю змінити неможливо, але можна звільнити хоча би якусь незашкарублу його частину. Чим більше людей усвідомлять власне себе, а не свою суспільну роль, тим краще. Мої читачі дякують за звільнення, прилив енергії і силу бути собою, яку дають мої книги. Більшого мені й не треба. А наші слухачі -- то взагалі або вибрані люди (ті, хто віддають свої вуха „Ло-Фай Травмам” та ін. нашій непростій ліриці), або стьобуни-життєлюби (ті, хто танцюють пого-денс під „Курву”). Ну чим би було зле таке суспільство?

-- Чого, на твою думку, не вистачає твоїм творам?

-- Мільйонних тиражів. Бу-га-га!!!:)

-- Чи буває таке, що через деякий час хочеться змінити написане, яке починає здаватися чимось абсолютно недоречним? Можеш розповісти приклади таких ситуацій?

-- Це нормально, коли так здається. Значить, що ти ростеш.

-- Які, на твою думку, якості має мати хороша література?

-- Література повинна давати очищення, прилив енергії, вирішувати духовну проблему. Так само і хороша музика.

-- Кого з українських письменників поважаєш/не поважаєш, читаєш/не читаєш, перечитуєш по декілька разів/закинула б далеко й надовго?

-- Дереша люблю. Бондаря. Жадана. Андруховича. Іздрика. Єшкілєва. Пиркало. Стронговського. Гапу Н. Карпу (не плутати ні зі мною, ні зі львівським антиподом Наталкою Карпою :) ), Софійку Андрухович. З Покальчуком дружу. З Курковим. Поваляєва мила.

Ну от, я вже почала плутати авторів, які мені подобаються, з людьми, котрі мені симпатичні. Гм.

Не люблю-не читаю? Хіба що Оксану Забужко за її істеричний пафос, жіночий синтаксис і „Всуп до Забужкознавства”, який вона хотіла робити в універі Шевченка. Шюточька така у неї була.

-- Для кого перш за все пишеш свої книжки? Чи розраховуєш на їх успіх?

-- Смішно на щось розраховувати. Завжди страшно - і в цьому прикол. Якщо тебе цікавить вік читача - то тут немає обмежень. Так само, як нема обмежень і за статтю. Це просто люди, в яких іще не згас вогонь.

-- Як проходить процес написання твоєї книжки? Звідки береш натхнення для цього?

-- Спокійно проходить. В обнімку зі старим-добрим лап-топом. Як писав Бондар: „Я Андрій Бондар, поет, що тримає лап-топ на яйцях”. Ну, яєць у мене нема, зато є можливість пересування. Вдома писати важко, часто приходжу в „Купідон” на Пушкінській, його власник Федір -- мій дуже кльовий друг. А тепер там іще й Інтернет бездротовий встановили. Кайфушечка. А натхнення - порівну. Як від енергетики подій і людей, так і від ізольованості. А ще від енергії, котру дають духовні вправи, аналіз снів тощо тощо.

-- Чому, на твою думку, в багатьох людей одразу з'являється упереджене ставлення до літератури з кількома, або трохи більше нецензурованими слівцями? Як можна подолати цей стереотип? Чому такі книжки є куди більш популярними ніж ті котрі написані за усталеними нормами?

-- А хто вираховував коефіцієнт популярності? Давай я не буду гнати ні на кого, а просто розповім трохи про природу „сороміцьких слів”. Потрапляючи в нумінозну ситуацію, людське его, не встані її здолати, викликає додатковий приток лібідо собі на допомогу. В дохристиянські часи схожі слова - алюзії на статеві органи - позначали не більше, не менше, ніж плодючість, символізували силу землі й життєву енергію. Це вже потім статеві органи почали визнавати чимось сороміцьким і недостойним. Жіночі місячні, що колись вважалися одним із найбільш священних об’єктів таїнства, різко стали приховуватися й називатися „нечистими”. Так само, як і священна проституція. Хоча навіть у християнській традиції вона зустрічається. У гностиків, наприклад. Надто вже добре обряд відповідав символічним потребам - християнство нічого не змогло запропонувати взамін.

Чого відкидають книжки, де є експліцит? Ну, залежно, хто відкидає. Якщо так звані чистоплюї, це значить, що насправді вони -- латентні „бруднулі”. І будь-що брудне зовні одразу активізує їх внутрішній бруд і послаблює еґо. Тому вони й фиркають, волаючи: „А!!! Там третє слово -- „сцяти”! Я не можу це читати!” А потім дивуються, чого не можуть ніяк знайти собі чоловіка (жінку). Шкода людей, котрі вперто не хочуть усвідомлювати в собі існування плотського, темнішого, непричесаного і дикого. Бо потім воно все повстане і боляче вдарить - а людина й не була готова. Треба жити в гармонії зі своїми тілесно-духовними циклами. Ми ж, як не як, єдиний шмат. І шмат той має бути сильним.